Тетяна Висоцька: Місто, яке здобуло свободу, але зазнало обстрілів: мешканці Херсона діляться своїм досвідом нового етапу війни — Блоги | OBOZ.UA

З визволенням Херсона настало не лише велике полегшення, але й складне усвідомлення нового етапу війни для мешканців міста – етапу обстрілів.

Щодня правобережну частину області з центром обстрілюють з пів сотні разів і більше. Люди виїздять, а ті, хто зробив це раніше, ще не повертаються. Тим більше, якщо є маленькі дітки. Отже, наступна історія з циклу.

Ранком 24 лютого ми як звично прокинулися з дітьми і пішли в садок. А по дорозі приходить повідомлення від виховательки "у зв'язку з ситуацією в країні садок зачиняється", та яка саме ситуація, ми ще не зрозуміли.

Повернувшись додому, ми одразу занурилися в інтернет. Спочатку важко було усвідомити, що війна дійсно почалася. Однак, коли над нашими головами пролетіли вертольоти і почулися вибухи з боку Чорнобаївки, заперечувати реальність стало неможливо. Ми почали телефонувати рідним і близьким, обговорюючи наші подальші кроки. Тоді ще ніхто не знав, як діяти, але ми намагалися зберігати спокій, щоб не налякати дітей.

В перші дні великої війни наші запаси почали стрімко зменшуватися. Крім постійних вибухів, які тоді нас дуже лякали, виникли труднощі з продуктами. Іноді ми залишалися без хліба, але на щастя, траплялися добрі люди. Якось наш сусід, відомий своїм захопленням алкоголем, постукав у двері і попросив трохи цукру. Я вирішила допомогти йому, а через кілька годин він приніс нам свіжий гарячий хліб.

Перші місяці були надзвичайно складними: не було роботи, а виплати на дітей не надходили. Важливою підтримкою стали батьки. Щоб дістати хоч якісь продукти, доводилося стояти в довгих чергах, і ніхто не міг гарантувати, що вдасться щось купити. Люди, охоплені панікою, запасалися всім, що могли, без розбору, буквально мішками.

Ближче до літа стало трохи легше, хоча завозили продукти з Криму, ціни космічні, а смак жахливий. Гуляти на вулицю з дітьми майже не виходили, бо боялися, самі пересувалися за крайної необхідності. Перебувати на вулиці стало дуже некомфортно. Військових ставало все більше. До постійних вибухів, як би страшно це не звучало, почали звикати.

Раніше, коли відбувалися вибухи, ми швидко збирали речі та тікали в під'їзд, аби знайти там притулок. Вночі ми спали, одягнені, на матраці в коридорі, готові в будь-який момент встати і втекти. На четвертому місяці це стало вже рідкістю.

Загалом, ми провели півроку під окупацією. Це були шість місяців, наповнених страхом і безвихіддю. Діти швидко освоїли навички швидкого сховання в коридор, знали, чому важливо закривати вуха і відкривати рот, а також вивчили різні види зброї та – звичайно ж – пісню "Червона калина".

Ми з дітьми переїхали до моїх батьків, і вже в той вечір біля школи приземлилася поліція, яка знаходилася всього в кількох будинках від нас. Я зрозуміла, що так далі тривати не може, і потрібно знайти спосіб врятувати дітей. Я знайшла перевізників, які могли допомогти нам виїхати з Криму до Польщі. Подорож виявилася нелегкою: спочатку ми вирушили з Херсона на катері до Олешок, згодом на автомобілі до Нової Каховки, а наступного дня сіли в автобус, що прямував до Криму. На контрольному пункті на межі Криму я пройшла швидко, адже була з двома малими дітьми. Натомість чоловіка та інших чоловіків з автобуса затримали на тривалий час.

Ми вирушили з кордону до Москви, а звідти продовжили шлях до Латвії. На кордоні нас чекав пішохідний перехід. Ми провели 10 годин на вулиці в холоді, і діти сильно замерзли. Велика подяка автобусу з Молдови, який дав нам притулок, зігрів нас і пригостив чаєм. Як тільки ми перетнули межу з Латвією, я нарешті змогла зітхнути з полегшенням! Після цього наш шлях привів нас до Польщі.

Хочу сказати окреме дякую волонтерам в Херсоні. Без будь-якої підтримки від влади міста, на своєму чистому ентузіазмі, вони робили і роблять велику справу. Дітки дуже раділи йогуртам і соку. Знаєте, в мене просто сльози навернулися, коли подзвонила жінка і попросила вийти на вулицю - забрати пакет для діток. Ви не повірите, там був продуктовий набір, буквально всього по жменьці, крупи якісь, вермішель і куряча ніжка. Людина поділилася останнім, можливо, у збиток своїй родині. Дуже вас люблю і ми обов'язково зустрінемось!

У Польщі ми успішно адаптувалися до нових умов. Нам безкоштовно надали хостел на чотири місяці — кімната на чотири ліжка, за що платить держава. Двічі на місяць ми відвідуємо волонтерів, щоб отримати продукти харчування та засоби для побуту.

Нашим дітям 6 і 4 роки, але, на жаль, ми не змогли влаштувати їх у школу та садочок через відсутність вільних місць.

З роботою вибір не дуже, але за бажання можна влаштуватися. Чоловік пішов на будівництво, робити фасади.

З 10 листопада, коли стало відомо, що наші війська наближаються, ми не відпускали телефони з рук. Постійно перевіряли новини, стежили за тг-каналами, писали друзям, які залишилися на Херсонщині. Майже не спали всю ніч. Лише під ранок змогла лягти спати, усвідомлюючи, що скоро все це закінчиться, і нас нарешті звільнять.

Коли 11-го числа я вперше побачила фотографії з Херсона, на яких були наші захисники ЗСУ, мене охопило невір’я. Я одразу почала писати всім знайомим, намагаючись розібратися, чи це дійсно правда, чи нас нарешті звільнили. А коли отримала офіційне підтвердження, сльози просто ринули з очей.

Сльози радості змішувалися з відчаєм і гнівом. Емоції переповнювали, їх важко було висловити словами. Здавалося, що потрібно святкувати, але водночас серце розривалося від болю. Біль від усіх випробувань, які пережили наше місто та його мешканці, був нестерпним.

Після звільнення все раптово змінилося. Відновився зв'язок з рідними, почала надходити велика кількість гуманітарної допомоги, і поступово стали з'являтися ознаки цивілізованого життя. Однак найбільше лякало те, що після ганебного відступу ворога місто стало піддаватись безжальним обстрілам. Щодня… десятки атак на житлові райони, будівлі, лікарні, кіоски, магазини та транспортні маршрути. Я ще більше почала хвилюватися за своїх батьків, які залишилися там.

12 грудня мама повідомила, що вони з татом опинилися під вогнем, коли йшли до супермаркету. На щастя, обійшлося без травм, лише злякалися. Щодня в місті все більше загиблих і поранених. Кожен район зазнав ушкоджень у тій чи іншій мірі, але цілком не залишилося жодного.

Не зважаючи на всі ці страхіття, неймовірно тягне додому, до рідного міста. Серце стискається, коли діти плачуть і просять повернутися, але ще не час. Якби я тільки могла бути впевнена, що повернення в Херсон буде безпечним для мене та малечі, я б без вагань вирушила туди негайно.

Дуже сподіваємось, що навесні ми нарешті зможемо поїхати додому.