Татьяна Высоцкая: Город, освобожденный, но под огнем: жители Херсона делятся историями о новом витке войны -- Блоги | OBOZ.UA
С освобождением Херсона жители испытали как глубокое облегчение, так и тяжёлое осознание, что наступила новая фаза войны — фаза обстрелов.
Далее текст на языке оригинала
Щодня правобережна частина регіону піддається обстрілам, кількість яких перевищує півсотні випадків. Мешканці змушені залишати свої домівки, а ті, хто виїхав раніше, поки не повертаються назад. Особливо це стосується сімей з маленькими дітьми. Ось і наступна розповідь з цього циклу.
Вранці 24 лютого ми, як завжди, прокинулися з дітьми і вирушили до садочка. На шляху отримали повідомлення від виховательки: "У зв'язку з обставинами в країні садок закривається". Але ми ще не зрозуміли, про які саме обставини йдеться.
Повернувшись додому, ми занурились в безмежний простір інтернету. Важко було усвідомити, що війна вже почалася. Але коли над нашим будинком пролетіли вертольоти, а звуки вибухів з Чорнобаївки заповнили повітря, заперечувати очевидне стало неможливо. Ми почали дзвонити рідним і близьким, обговорюючи можливі дії. В той момент ніхто з нас не мав уявлення, що робити далі, але ми намагалися зберігати спокій, щоб не налякати дітей.
За перші ж дні великої війни наші збереження почали блискавично танути. Окрім постійних вибухів, які тоді ще нас дуже лякали, почалися проблеми з продуктами. Бувало, сиділи і без шматка хліба, але знаходилися добрі люди. Якось в двері постукав сусід, я знала, що він любитель чарочку хильнути, і попросив цукру скляночку. Я поділилася, а через пару годин він приніс нам буханець гарячого хліба.
Перші місяці стали справжнім випробуванням: відсутність роботи та фінансової підтримки для дітей створювали великі труднощі. На допомогу прийшли батьки, які підтримували в складний час. Щоб дістати хоч якісь продукти, доводилось вистоювати в довжелезних чергах, і ніхто не міг гарантувати, що вдасться щось купити. Люди, охоплені страхом, бездумно хапали все, що попадалося під руку, немов мішками.
З наближенням літа ситуація трохи покращилась, хоча постачання продуктів із Криму залишалося, і ціни були просто захмарними, а їхній смак — жахливим. Виходити на прогулянки з дітьми на вулицю стало практично неможливо через страх, а самі ми пересувалися лише в крайній потребі. Перебування надворі стало дуже неприємним. Військових ставало дедалі більше, а постійні вибухи, як би це не звучало моторошно, почали ставати звичними.
Колись, коли лунали вибухи, ми швидко збирали найнеобхідніше і тікали в під'їзд, шукаючи захисту. Вночі ми спали в одязі на матраці у коридорі, готові в будь-який момент втікати. На четвертому місяці це припинилося.
У загальному підсумку, ми провели півроку під окупацією. Це були шість місяців, наповнених страхом і безвихіддю. Діти швидко засвоїли, як оперативно ховатися в коридорі, усвідомлюючи, коли потрібно закривати вуха і відкривати рот. Вони вивчили різні види зброї, а також, звісно ж, популярну пісню "Червона калина".
Ми з дітьми перебралися до батьків і в цей же вечір прилетіло по школі поліції, а це через будинок від нас. Я зрозуміла, що так не можна більше і треба рятувати дітей. Знайшла перевізників через Крим у Польщу. Дорога була важкою - з Херсона на катері в Олешки, потім на машині в Нову Каховку і наступного дня ми сіли в автобус на Крим. Контроль на кримській межі я пройшла швидко, бо зі мною двоє маленьких дітей. А от мужчин з автобуса, зокрема мого чоловіка, затримали надовше.
Ми вирушили з кордону до Москви, а звідти далі в Латвію. На кордоні нам довелося йти пішки. Протягом 10 годин ми залишалися на вулиці в холодну погоду, і діти сильно замерзли. Величезна подяка автобусу з Молдови, який став нашим притулком: він зігрів нас і пригостив чаєм. Як тільки ми переступили межу Латвії, я нарешті змогла видихнути з полегшенням! Потім ми вже дісталися Польщі.
Хочу сказати окреме дякую волонтерам в Херсоні. Без будь-якої підтримки від влади міста, на своєму чистому ентузіазмі, вони робили і роблять велику справу. Дітки дуже раділи йогуртам і соку. Знаєте, в мене просто сльози навернулися, коли подзвонила жінка і попросила вийти на вулицю - забрати пакет для діток. Ви не повірите, там був продуктовий набір, буквально всього по жменьці, крупи якісь, вермішель і куряча ніжка. Людина поділилася останнім, можливо, у збиток своїй родині. Дуже вас люблю і ми обов'язково зустрінемось!
У Польщі ми знайшли комфортне місце для проживання. Нам безкоштовно надали хостел на 4 місяці, у якому є кімната на чотири ліжка, витрати покриває держава. Два рази на місяць ми відвідуємо волонтерів, щоб отримати продукти харчування та засоби побутової хімії.
Дітям 6 і 4 роки, на жаль, ми не встигли влаштуватися в школу і садок, не було місць.
З працевлаштуванням не так вже й багато варіантів, але з бажанням можна знайти роботу. Чоловік вирішив піти працювати на будівництво, займаючись фасадними роботами.
З 10 листопада, як тільки стало відомо, що наші війська вже близько, ми не відпускали телефони. Стежили за новинами, переглядали телеграм-канали, писали друзям, які залишилися в Херсонській області. Ніч практично не спали. Вранці я все ж лягла спати з ясним усвідомленням, що незабаром все це закінчиться, і нас нарешті звільнять.
Коли 11 числа натрапила на перші знімки з Херсона, де були наші військові ЗСУ, я не могла повірити своїм очам. Зразу ж почала писати всім знайомим, намагаючись дізнатися, чи це насправді так, невже нас звільнили. І коли отримала офіційне підтвердження, сльози просто потікли з очей.
Плакати від щастя, від того, що сил більше нема, від злості. Почуття були непередавані. Треба було безумовно радіти, але одночасно було дуже боляче. Боляче від того, скільки всього довелося пережити нашому місту, людям.
Після звільнення все різко закрутилося. З'явився зв'язок з рідними, поїхало багато гуманітарної допомоги, потроху з'явилися блага цивілізації. Але найстрашніше було те, що русня після свого ганебного відступу почала безжально обстрілювати місто. Щодня...Десятки обстрілів по житлових кварталах, будинках, лікарнях, ларьках, магазинах, шляхах. Я стала ще більше переживати за батьків, які все ще там.
12 грудня мама написала, що вони з татом потрапили під обстріл, коли просто йшли в супермаркет. Дивом не постраждали, відбулися переляком. Щодня в місті все більше жертв і поранених. Кожен район міста постраждав більше чи менше, але цілого нема жодного.
Попри всі ці жахи, шалено хочеться додому, в рідне місто. Серце не на місці, коли діти плачуть і просяться додому, але повертатися ще рано. Якби я лише знала, що повернутися в Херсон буде безпечно для мене і дітей, я б не роздумуючи зробила це в ту ж мить.
Дуже сподіваємось, що навесні ми нарешті зможемо поїхати додому.
