Піонтковський зазначив, що ядерні погрози Путіна втрачають свою силу, і тепер він стає об'єктом глузувань навіть у самій Росії.

Вашингтонський політолог Андрій Піонтковський у розмові з ведучим програми "Студія Захід" Антоном Борковським на телеканалі "Еспресо" висвітлив, як дії Збройних Сил України послабили позиції Путіна, а також поділився думками про революційну підтримку з боку Сполучених Штатів.

Передусім хотів би запитати вас про значний резонанс не лише у військовій сфері, але й у військово-психологічному контексті: Курська операція. Українські збройні сили проникли в "м'яке підчерев'я" Російської Федерації, коли ми говоримо про північ і північно-східну частину нашого російсько-українського кордону. Кремль довго зберігав мовчання. І ось Путін вирушив на Кавказ. Проте, ми досі не бачимо жодної чіткої та звичної реакції з боку російського лідера.

Ви маєте рацію. Курська операція ЗСУ, окрім важливих військових результатів, має значний психологічний і політичний вплив. Я впевнений, що ця операція змінила настрої як у Вашингтоні, так і в Москві. Ви, напевно, помітили реакцію американських сенаторів, які відвідали Київ 12 серпня. В американському політичному середовищі події викликали велику радість. Вони побачили, що Україна самостійно перетинає так звані червоні лінії і залучає до цього своїх союзників. В США вже втомилися від постійних обережних заяв президента Байдена про недопущення ескалації та регіонального конфлікту. Більшість американських політиків зустріли ці події з великим ентузіазмом. Відомі заяви сенаторів, які закликали адміністрацію президента США зняти всі обмеження і вперше висловили вимогу, про яку ми говоримо вже пів року, — надати Україні сучасні літаки з екіпажами західних пілотів. Ми розуміємо, що червона лінія, встановлена щодо використання лише українських пілотів, обмежує можливості Києва. Можна підготувати 20-30 пілотів, але потрібно близько 150, щоб змінити хід війни та витіснити агресора з Криму. Це щодо США.

Що стосується Росії, то якщо звернути увагу на російські пропагандистські канали, можна помітити, що там панує паніка.

Головний наратив, який звучить серед російських пропагандистів, - "цар несправжній".

Монарх, що не зміг реалізувати жодну зі своїх погроз. Загрози Путіна щодо України виявилися безпідставними. Ядерна зброя не буде застосована, це вже очевидно. Наразі він намагається відволікти росіян від проблем у Курську своїми поїздками та ініціативами.

Він удає неначе все відбувається так, як він запланував. Розуміємо, що це абсолютний фейк. Якщо вони впродовж двох тижнів не змогли запропонувати військового рішення, тим більше дивно виглядають легенькі путінські скавчання в бік МАГАТЕ: шановне МАГАТЕ, приїдьте, подивіться, тут ядерні об'єкти й так далі, ми будемо міняти нашу ядерну доктрину. Тобто знову, але немає конкретної військово-політичної відповіді. Хоча Лавров сказав, що жодних перемовин за теперішніх обставин уже не буде. Наскільки я розумію, якісь закриті канали були для комунікації з цього приводу.

Згадайте реакцію в перші дні, коли вони витягли десь із підвалу Герасимова і той пообіцяв Путіну, що ще до вечора вони відновлять державний кордон. Вже пройшло три тижні. Мало того, в нього немає жодних інструментів так званого покарання України, окрім бомбардування енергетичної інфраструктури. І все. Це ж теж не буде продовжуватись довго. Закінчуються ракети, а Захід продовжує реалізовувати план забезпечення України ППО й авіацією.

В російській армії немає резервів, які вона могла послати в Курську область. Саме тому Зеленський й Україна дещо змінили свою риторику. Замість плану миру - план перемоги.

Зеленський їде до Вашингтона з планом перемоги. План перемоги дуже простий - зняти всього лише два обмеження, останні, які залишились. Це удари по російській території на будь-яку відстань. Сьогодні саме цього офіційно вимагає ЄС. Велика Британія скаржиться на США. Британія, як ми знаємо дозволила бити своїми ракетами Storm Shadow, так само як і Франція ракетами Scalp. Велика Британія все ж повинна оглядатись на США. Скажемо прямо, США дійсно допомагають Україні з вибором цілей і з розвідданими, тому доводиться рахуватися з їхніми обмеженнями. Британія зараз діє неофіційно й намагається переконати США відмовитись від цих обмежень. За моїми відчуттями, тут, у Вашингтоні, це питання буде вирішене протягом кількох днів.

Друге питання, яке вирішується, вперше не нами було сказано, а Зеленським і сенаторами: вперше проводиться відбір західних пілотів для екіпажів не тільки F-16, а й інших західних літаків. Ось ці дві червоні лінії будуть відкинуті й у цьому, відповідно, й полягає план перемоги України.

Чому все це так довго затягувалось? Чого побоювались? Якщо відкинути конспірологічні теорії, на кону завжди був ядерний шантаж з боку Путіна. З іншого боку, розуміємо, що Путін зайшов настільки далеко, що його потрібно було б усунути з посади президента РФ, на яку він, до речі, не обирався, будь-яким способом. Але це питання постійно відкладається. Можливо, нинішня комбінація російської влади влаштовує різні сторони світової гри. Китай імовірно задоволений, можливо, і Індія теж. Вони отримують енергоресурси за зниженими цінами. США не готові повністю дестабілізувати РФ, щоб вона не потрапила під повний контроль Китаю. Тож чому таке затягування?

Два головних мотиви. Два з половиною роки все ж таки ядерний шантаж Путіна працював. Зараз він нікого вже не переконує. Над ним насміхаються вже в Росії. Як сказав один із російських пропагандистів, Бужинський, який дуже освічений, - їм пора закінчити необовʼязкові погрози. Тобто що вони будуть застосовувати ядерну зброю, хоча зрозуміло, що цього ніколи не буде. Цього ядерного шантажу вже не бояться. Ми памʼятаємо, як в литовському парламенті було позитивне рішення про відправку військових в Україну. Відповідаючи на питання, чи не застосує Путін ядерну зброю, премʼєр-міністр Литви сказала, що він кожного тижня обіцяє застосувати цю зброю. Це вже не аргумент.

Останній аргумент - це повторення того ж страху, як тоді, коли Буш-старший у серпні 1991 року переконував Україну залишитися в СРСР. Це страх перед невідомістю. Теперішній страх полягає у можливому розпаді РФ і подальшому захопленні її територій Китаєм. Однак, ці аргументи вже втратили свою силу. Вибух ентузіазму в американському політикумі після того, як ЗСУ увійшли в Курську область, демонструє, що ці страхи більше не впливають. Останній аргумент буде відкинутий незабаром.

З іншого боку, ми розуміємо, що Путін рухається у своєму напрямку. Кривавому та дуже витратному, коли мова йде про російських окупантів, і в певному сенсі послідовному. Він продовжує невпинно атакувати Покровський напрямок. Людей вони не жаліють. Проте, цей імпульс з тих чи інших причин вичерпується. Тому їм доведеться звертатися до мобілізації. Путін не бажає здійснювати мобілізацію, оскільки це може викликати додаткове напруження в Росії. Проте, враховуючи загальну пропагандистську діяльність і фашизацію та істеризацію російського люмпена, можливо, він все-таки піде на цей крок.

Радикалізація російського люмпена створює загрози навіть для Путіна. Ми досі очікуємо масових антивоєнних протестів від великої кількості росіян. Однак цього не станеться, адже Росія є тоталітарною державою. Лідерів антивоєнного руху або вбито, або ув'язнено, або змушено покинути країну. Політичні сили, що виступають проти війни, не мають місця в політичному ландшафті Росії.

Усі події зводяться до так званого z-бидла та прибічників війни. Ці прибічники вже глибоко розчаровані Путіним та його нездатністю втілити свої плани в життя.

Для Путіна зараз найбільшу загрозу становлять не ті, хто ненавидить його за розв'язання війни, а ті, хто обурений через його поразки на фронті. У їхніх z-каналах аргументи дуже схожі на риторику Пригожина. Пригожин не нападав безпосередньо на Путіна, але безжально критикував Міністерство оборони РФ, зокрема Шойгу та Герасимова. Так само діють і z-воєнкори. Але сьогодні також з'являється відкрита критика самого Путіна, що становить для нього серйозну небезпеку.

Але "блискуча" кар'єра Пригожина показала російському генералітету, що втручатись у ці справи небезпечно, бо рано чи пізно до вас доберуться з Луб'янки. Виявляється, у великій підкилимній боротьбі між вермахтом і гестапо, завжди перемагає гестапо. Ми не бачимо фігур, навколо яких міг би об'єднатися внутрішній протест. Так, Путіна критикують за те, що він недостатньо жорстокий і не досягає успіхів у війні проти України. Однак, був випадок з Пригожиним та останні події в Курську. Проте, з боку генералітету немає жодних конкретних дій, які б, як сказав професор Соловей, заявили, що цар несправжній, а справжній лежить у холодильнику або похований у мавзолеї під тілом Леніна.

Це класичне протистояння між вермахтом і гестапо, між армією та НКВД. Мені здається, що вони не чекатимуть на той день, коли за ними прийдуть. Ця фракція війни, яка зараз домінує в інформаційному просторі РФ, складається з трьох груп, які ненавидять одна одну. Кожна з них звинувачує інші у невдачах війни. Це армія, Путін і його ресурс ФСБ, а також так званий прігожинський народний рух. Ще один принизливий удар по Путіну, на мою думку, міг би розірвати цю коаліцію. Я впевнений, що українське військове командування готується до цього. Я маю на увазі знищення Кримського мосту.

Як я бачу, ситуація в Москві, конфлікт між трьома групами та руйнування Кримського мосту остаточно доведуть їм, що цар несправжній.

Ви зазначили, що ці праві групи вимагають більш жорстоких дій, включаючи ядерні, але таких дій не буде. Їхня критика тепер зосереджена не на запереченні нових методів ведення війни, а на звинуваченні у програші війни. Війна вже програна. Війна, яку Путін почав 24 лютого з метою захопити Київ за тиждень і змусити НАТО відступити вглиб Європи, вже остаточно завершилася поразкою. Путінське угруповання вже зазнало відступу. Тепер він бореться за збереження влади у країні, яка зазнала поразки. Для цього йому потрібні винні, і зараз він покладає провину на генералів.

Герасимов наполегливо просить, щоб його назвали. Вельми цікава особистість, яка буквально прагне, щоб його визнали винуватцем.

Герасимов вже готовий зняти штани, щоб його почали вже шваброю гвалтувати в підвалах НКВД. Цей процес же не може продовжуватись безкінечно. Підірвіть Кримський міст і я вам гарантую колапс путінського режиму. --- Герасимов вже готовий зняти штани, щоб його почали вже шваброю гвалтувати в підвалах НКВД. Цей процес же не може продовжуватись безкінечно. Підірвіть Кримський міст і я вам гарантую колапс путінського режиму. --- Герасимов вже готовий зняти штани, щоб його почали вже шваброю гвалтувати в підвалах НКВД. Цей процес же не може продовжуватись безкінечно. Підірвіть Кримський міст і я вам гарантую колапс путінського режиму. --- Герасимов вже готовий зняти штани, щоб його почали вже шваброю гвалтувати в підвалах НКВД. Цей процес же не може продовжуватись безкінечно. Підірвіть Кримський міст і я вам гарантую колапс путінського режиму. --- Герасимов вже готовий зняти штани, щоб його почали вже шваброю гвалтувати в підвалах НКВД. Цей процес же не може продовжуватись безкінечно. Підірвіть Кримський міст і я вам гарантую колапс путінського режиму.

З іншого боку, ми прекрасно розуміємо, що знищення Кримського мосту має сенс лише в поєднанні з наступальними операціями або додатковими обхідними маневрами. Проте, ми спостерігаємо надзвичайно важливий військовий аспект: на російській території палають військові об'єкти. Це не тільки аеродроми, але й нафтосховища. Наприклад, у Ростовській області. Зрозуміло, що в цю гру можуть грати обидві сторони. Росія протягом кількох місяців систематично атакувала нашу енергетичну інфраструктуру. Тепер росіяни відчувають наслідки війни у себе вдома. Проте це ще не перетворилося на конкретні претензії, зокрема до Путіна. Є мертві, чорні мішки та пошкоджена інфраструктура.

У Ростовській області вже два тижні триває пожежа. З'явилися чутки про можливі переговори між українською та російською сторонами через посередників, щоб уникнути ударів по інфраструктурі. Я не впевнений, чи можливі такі контакти з Москвою. Однак вони розуміють, що тепер ситуація не одностороння. Їхня інфраструктура також може зазнати знищення. Це нагадує іраксько-іранську війну, коли конфлікт перейшов у фазу ударів по містах. Тоді іранські аятоли змушені були відступити.

Маємо розуміння, що іранський режим аятол є доволі стабільним, на жаль. Якщо звертатися до теми переговорів, яку ми обережно торкаємось. З'явився індійський прем'єр-міністр Моді. Вважаю, що також могли бути залучені інші близькосхідні держави. Окрім Катару, могли виступати з ініціативами інші сторони. Однак, Путін і Лавров відкрито відхиляють ці пропозиції, далі наполягаючи на своєму ультиматумі - Україна має поступитися значною частиною своїх територій. Ми ж у відповідь рішуче заявляємо, що це неприйнятно. Як діяти в цій ситуації?

Це непримиренні позиції. Це розуміють в Вашингтоні. Дуже важливо, що Зеленський зробив ось цей перехід.

Півроку обговорювали мирний план, а тепер зосередилися на плані перемоги. Це має ключове значення.

Цей план перемоги підтримує більшість двох партій в конгресі. Сьогодні, до речі, ввечері буде дуже важлива перша пресконференція Гарріс і всі чекають питання по Україні. Я чекаю від неї дуже жорстких формулювань щодо цього. Це ще один додатковий фактор в нашу користь.

Суть у тому, щоб на фініші вона не стала Бараком Обамою. Демократи нерідко показують подібні дива.

Відверто кажучи, я не маю жодних ілюзій щодо її любові до України. Проте, вона надзвичайно прагне перемогти на виборах. Наразі ситуація така, що шанси кандидатів майже однакові. Трамп і Гарріс зараз ведуть запеклу боротьбу за голоси тих виборців, які ще не визначилися.

А ви знали, який зараз основний блок невизначених голосів? Це проукраїнські республіканці.

Республіканці, які голосували на праймеріз за Хейлі. Тому, маю надію, що Гарріс сьогодні зробить рішучу заяву й відмовиться від байденських формулювань про ескалацію й регіональну війну. Їй потрібно завоювати мільйони голосів республіканців, які вагаються і є твердими прихильниками України.