"Вони походили з одного роду". Оповідь про дві сім'ї зі Західної України, які стали жертвами сталінських репресій і депортацій. 21.10.2024
Батьківщина висланих Прокутків - мати Ярина, дочки Єлизавета та Юхимія, син Дмитро. Зображення з родинного архіву.
Повідомлення про взаємозв'язок з УПА та примусове виселення.
Серед осіб, яких було депортовано, була і родина Олександра Прокутка. Саме тоді його прабабуся залишила рідну домівку, взявши з собою чотирьох дітей. Двоє її синів, зокрема дідусь Олександра, дивом змогли залишитися в Україні. Найстарший з них, Юрій, вирушив до Аргентини ще до початку Другої світової війни, у 1930-х роках, прагнучи знайти нові можливості для розвитку.
"Це родина мого діда по батькові. Проживали вони також там, звідки був і я. Це село Кричильськ, Сарненський район, Рівненська область. Родина була в них велика. Батько Іван і старший син Юрій, вони в кінці 30-х років поїхали, була програма, бо в нас територія за Польщею. Вони поїхали в Латинську Америку, освоєння тих земель їм пропонували. Поплили на пароплаві. Там обіцяли їм якісь, видно, і кредити, і землю, і в такому плані. І от почалася війна вже у 1939 році і зв'язок обірвався. Цю частину окупувала Німеччина, цю -- Радянський Союз, розділили Західну Україну. Сім'я, що залишилася, це -- мати Ярина, потім діти -- Єлизавета, Юхима, Марко, Дмитро, Кузьма, мій дід Антон та Пимен. Вони мали там землю гектарів 6-7 десь, жили звичайним життям. І от причина, чому попали вони на виселення -- Пимен, який був в УПА. В наші часи в музеї архівні дані були і знайшли в списках Прокутко Пимена Івановича. Він загинув, був в цих загонах УПА. Мені сусід, уже немає його, більше інформації розказав, бо він дуже добре знав цю сім'ю. У 1947 році, коли були післявоєнні часи, була тенденція, коли там якісь конфлікти в селі були, то вони от писали ці доноси, що там така-то сім'я мала зв'язок з підпіллям УПА. Вони просто написали ці доноси, і тоді автоматично вони попадали в ці списки. І от так вийшло із нашою сім'єю, що хтось, видно, написав, там вже одному Богу відомо, як це сталося", -- розповів Олександр Прокутко.
Донецьк, Луганськ та Далекий Схід
Коли родину Прокутків прийшли виселяти, то дід Олександра Антон пас телята у сусідньому селі. Так і врятувався. Ще один брат Кузьма мав уже свою родину, дітей. Його тоді теж не забрали. Але, як зазначає Олександр Прокутко, через постійні владні візити, ретельні перевірки, чоловікові довелося виїхати з Рівненщини на Донбас.
У мене був дідусь Кузьма, який залишився, і мій дід Антон. Антон дуже негативно ставився до радянської влади; він залишився сам у родині і перебував у глибокій депресії. А його брат Кузьма також жив тут. У нього була молода сім’я, але після війни його почали запрошувати до районного комітету. Йому порадили втекти, оскільки ситуація обіцяла бути небезпечною, і він вирішив виїхати на Донбас, працювати на шахтах. Багато людей у той час робили подібне. До війни я спілкувався з його родичами з Донецька та Луганщини. Вони в принципі розуміли, що відбувається, але в їхньому середовищі панували інші настрої. Зараз я вже не підтримую зв’язок з ними.
Я вже зв’язався через "Однокласники" з родичами Марка та Дмитра, оскільки Єлизавета та Юхим одружилися і змінили свої прізвища. Що стосується Марка, то його родина проживала в Забайкаллі, в Малоречинську, і вони пам’ятають свого діда, але мають дуже обмежене уявлення про його минуле, оскільки ця тема вважається табу. Про бандерівців їм ніколи нічого не розповідали.
Дмитро — це представник Далекого Сходу, де проживають мої троюрідні сестри. Я підтримував з ними зв’язок ще до початку війни: вони надсилали фотографії і ділилися новинами. Дмитра відправили служити до радянської армії, і він успішно виконав свою строкову службу. Слід зазначити, що з українського в їхньому житті залишилося дуже мало, адже вони також стали частиною радянської культури. У 2014 році вони запитали мене, чи правда, що в Україні відбуваються такі події, як Майдан. Вони зауважили, що у них усе інакше. Ми переписувалися, і я розповів їм про ситуацію, після чого вони все зрозуміли, але, можливо, також відчували страх. Після цього я вирішив видалити свій профіль з "Однокласників" і більше не спілкувався з ними.
Взагалі про депортацію 1947 року в родині Прокутків воліли не згадувати аж до 1990-х. Дідусь Олександра Антон помер ще за 20 років до проголошення незалежності. Він був закритою людиною. Розумів, що має всі шанси бути заарештованим. Олександр вважає, що дідуся не зачепили лише через те, що він втратив зір на одне око і що був яскравим представником пролетаріату -- постійно працював на когось.
Батьківщина Антона Прокутка, який чудом зумів залишитися в Україні. Серед його рідних – батько Олександра Прокутка. Зображення зі сімейного архіву.
Родичі, які оселилися в Аргентині, спочатку прагнули зберегти зв'язок і навіть надсилали певну фінансову підтримку. Проте, в період радянської влади українським Прокуткам чітко дали зрозуміти, що не варто заводити дружбу з "представниками капіталістичних держав".
Ті самі близькі, які залишилися на вигнанні, не проявляли особливого бажання спілкуватися. На жаль, вони повністю асимілювалися з російською культурою. Навіть після розпаду СРСР намагалися обговорювати лише нейтральні питання.
Всі знімки родини, яка зазнала депортації, тихо лежали в затишному куточку на горищі. Дітям ніколи не відкривали правду. Про минуле своїх депортованих предків Олександр Прокутко дізнався від сусіда, який був свідком тих подій і дожив до глибокої старості.
Основним свідченням їхнього "куркульства" слугувала металеве покриття даху.
У родині Мирослави Барабаш намагалися не розповідати про депортацію своїх близьких у 1947 році. Проте, під час довгих зимових вечорів, пані Мирослава не втомлювалася просити бабусю розповісти їй якусь історію. Натомість, старенька часто ділилася спогадами про свої важкі часи в Сибіру. Саме там вона зустріла свого чоловіка, і саме там народився їхній старший син, батько Мирослави.
Походжу з села Покрівці, розташованого в Жидачівському районі Львівської області. Моя родина має глибокі корені: прабаба і прадід, бабуся та дідусь з батькової сторони. Цю історію виселення мені передала бабуся. Виселення відбулося в 1947 році. Мого дідуся, Михайла, прізвище Балабан. Він і його дружина Розалія виховували четверо дітей: Олексу, Василя, Ганну та Михайла. Бабуся згадувала, що в той час ще було досить тепло. Вони працювали на городі, мали велике господарство з конями і коровами. Хоча матеріально вони не були дуже забезпечені, зате були справжніми господарями. Увечері, повертаючись з роботи, кожен займався своїми справами, а потім лягали спати. Проте вранці до них прийшли люди, почали стукати в двері та вікна, змушуючи їх залишити дім. Сказали взяти лише теплі речі. Вони встигли забрати лише те, що було на них, і кілька речей зі скрині. Єдине, що прабабуся Розалія змогла прихопити, це молитовник, який вона заховала під одягом, оскільки такі речі не можна було брати. Один з військових намагався здерти золотий хрестик з маленького Михайлика, в якого в той час було лише 9 років, і в процесі навіть поранив його шию.
Прямо на їхніх очах вилучали книги, адже сім'я була освіченою і обожнювала читання. Мій дідусь, прадід Михайло, брав участь у війні і досяг Берліна. Коли народився мій батько, це сталося вже в Сибіру, і він навіть грався тими медалями, які отримав за взяття Берліна. Але для тієї влади це не мало жодного значення, – поділилася Мирослава Барабаш.
Родина Балабанів абсолютно не мала жодного стосунку до УПА. Хтось просто написав донос, що вони є куркулями. Головним доказом їхнього "куркульства" слугувала металева покрівля: мовляв, у всіх інших дах покритий соломою чи черепицею, а тут така розкіш. До того ж, прадідусь Мирослави відмовлявся вступати до комуністичної партії. Це була віруюча сім'я, яка дотримувалася своїх принципів, що зовсім не відповідали комуністичній ідеології.
"Бабусю відправили на кухню, і саме це стало її порятунком."
Як підкреслює Мирослава Барабаш, її предки мали невелику ділянку землі, яка привернула увагу колгоспу. Це і стало причиною того, що в ніч на 21 жовтня 1947 року їх примусово виселили з дому, помістили у вагон потяга і відправили до Сибіру.
Вони прямо на очах людей викидали з будинку ікони, книги, вишиті рушники. Усе це підпалили під хатою. Єдине, що їм не вдалося зробити — знищити саму хату, адже там залишалася мати моєї прабаби, досить повна жінка в похилому віці, яка погано пересувалася. Її не змогли вигнати, оскільки вона не могла навіть встати. Напевно, через стрес вона залишилася сама в хаті, за нею доглядали лише діти. Пізніше їй, звичайно, допомагали сусіди, але це не була родина. Їх перевезли в Усть-Абакан. Спочатку їх поселили в довгих бараках, зроблених просто з дощок. Це Красноярський край, і там дуже холодно. Людям надавали приміщення, де вони фактично жили, як худоба. Спали вони на дерев'яних нарах. Згодом вони намагалися якось поліпшити свої умови: вішали рядна, щоб не відчувати себе в ув'язненні та створити хоч трохи затишку, наскільки це було можливим. Їх примусово відправляли на важкі роботи, і чоловіки з жінками працювали нарівні. Робота була переважно пов'язана з лісом: хтось валив дерева, хтось їх обробляв, а хтось складав. Там загинув старший син Олекса. Він працював на крані, коли раптово погода погіршилася, вирував сильний вітер, а їхній бригадир, будучи нетверезим, відправив людей на роботу. Через порив вітру кран перевернувся, і Олекса загинув.
Спочатку ніхто не отримував жодної винагороди. Фактично, люди працювали лише за їжу – найпростіші страви. Прабабуся готувала їжу, використовуючи свої власні кошти, які здобувала, продаючи своє майно, щоб приготувати щось смачніше. Інші жінки та чоловіки помітили її вміння і запросили працювати на кухні. Це стало для них рятівним колом, адже багато людей страждали від цинги та вошей. У тих бараках панувала жахлива ситуація. Коли бабусю перевели на кухню, вона зізналася, що приготувати їжу з тих продуктів було практично неможливо. Якщо вони отримували м'ясо, то зазвичай воно було гнилим і неприємно пахло. Більшість круп також були заражені довгоносиками. Тож, з таких умов важко було створити щось їстівне. Бабуся почала копати корінці та садити петрушку, як це робили й інші українці. Неподалік від барака вони змогли організувати кілька грядок.
"Вони походили з одного роду."
Протягом пʼяти років сімʼя Балабанів мешкала в бараці, а згодом їм збудували гуртожитки для переселенців. Нове житло не вирізнялося високим рівнем комфорту, але принаймні кожна родина отримала власну кімнату. Бабуся Мирослави, Ганна, влаштувалася на роботу в швацький цех, де навчалася і одразу ж почала працювати. Хлопці ж не мали іншої альтернативи, окрім роботи на лісоповалу. Наймолодший, Михайлик, ще не міг займатися лісовими роботами, тому він навчався в школі та одночасно шив рукавиці; навіть школярі були зобовʼязані виконувати певні завдання та норми.
Невдовзі 21-річна Ганна зустріла свого майбутнього чоловіка - Петра Власюка. Хоча між ними була різниця у віці в 10 років, батьки підтримали їхнє рішення. Адже дідусь Ганни походив з глибоких українських коренів.
У вісімнадцятирічному віці він "пішов у ліс", а в 1943 році, коли радянська армія "звільнила" нас, його заарештували і відправили до Сибіру. Наші хлопці організовували засідки на німецькі війська і визволяли полонених. Вони не знищували російських солдатів, а просто забирали своїх, а інших відпускали. Одного разу йому пощастило визволити офіцера, який потім впізнав його і заявив, що той є "ворогом народу". В результаті, його також заарештували і відправили в Сибір. Його історія була ще більш жахливою, адже він пережив сталінські табори.
Коли він зустрів бабусю у віці 31 року, його рот був абсолютно беззубим. Це була наслідком цинги. Ситуація у регіоні була складною: багато чоловіків гинули в молодому віці, працюючи на лісозаготівлях. Жінок залишалося значно більше. Прадід, говорячи бабусі, висловив думку: "Або ти вийдеш заміж за українця, або залишишся одна". Випадково він прийшов до їхнього клубу, де відбулося їхнє знайомство. Вони одружилися, виховали чотирьох дітей і прожили разом усе своє життя. Чи це була любов, чи, можливо, взаємна повага та підтримка — вони мали спільне коріння.
Їм дозволили виїхати з того місця у 1958 році, але подорожувати до Львівщини їм не дозволили. Мій дідусь родом з Рівненщини, тож вони вирушили саме туди. Їм надали ділянку землі, і вони вже планували будівництво, закупивши необхідні матеріали. Все було вже привезено. Однак мій прадід Михайло безперервно звертався до Києва з проханням про дозвіл повернутися додому. І врешті-решт вони домоглися свого. Все кинули й вирушили на Львівщину.
Свою історію він поділився тільки напередодні смерті з дворічним правнуком.
Молода сімʼя із дворічним сином Ярославом, татом Мирослави, залишилася на Рівненщині, а уся інша родина повернулася у Львівську область. Там їх таки дочекалася старенька прабабуся, яку не змогли депортувати разом з усіма. Землю, звичайно, забрав колгосп, але хата вціліла.
Після повернення депортованих їх часто відвідували представники влади з перевірками. Могли прийти вночі, щоб перевірити наявність забороненого майна. Місцеві жителі іноді ставилися до переселенців, як до "ворогів народу". Через це історію депортації намагалися замовчувати. Навіть батько Мирослави, який з’явився на світ у Сибіру, не знав усіх нюансів тих подій. Лише перед смертю дідусь-бандерівець поділився спогадами з маленьким правнуком.
Мій дідусь був надзвичайною особистістю, хоча й вельми скромною. Він не часто ділився своїми спогадами, і, напевно, це давалося йому нелегко. Однак останні дев'ять місяців свого життя він провів у ліжку, не встаючи. На той час у мене вже був маленький син, якому виповнилося лише два роки, і дідусь почав розповідати йому багато цікавого. Він ділиться своїми історіями не тільки з нами, а й із правнуком. Я уважно слухала, запам'ятовуючи все. Він розповідав про свої зустрічі з Нілом Хасевичем, якого знав особисто, і про те, як розносив листівки, надруковані в друкарні Уласа Самчука. Його оповіді про підпільну діяльність та те, як вони виживали в ті часи, були водночас жахливими і захоплюючими. Ми тоді навіть не уявляли, що нас чекає війна, і думали про те, як людям вдавалося жити в такій небезпеці, не відчуваючи страху.
Родина Мирослави Барабаш під час недовгої зустрічі з її сином Вадимом. Вадим є праправнуком переселених Балабанів та правнуком бандерівця Петра Власюка. Знімок з сімейного архіву.
Син Мирослави, Вадим Барабаш, пам'ятає тільки сильний потиск руки свого прадіда Петра. Хлопець, у своєму роді, продовжив справу, розпочату ним. Вадим став добровольцем на фронті з самого початку повномасштабного вторгнення, незважаючи на те, що його здоров'я дозволяло уникнути служби. Зрозуміло, що у віці двох років навіть найвражаючі історії навряд чи залишають слід у пам'яті. Однак спогади Петра Власюка, які він намагався передати своєму правнукові, були ретельно зафіксовані пані Мирославою. Таким чином, родинна історія була відновлена і тепер передаватиметься з покоління в покоління.
