Оскарження відмови у передачі активів під управління АРМА: правові аспекти та судова практика Верховного Суду.
адвокат, заслужений юрист України
В Україні існує чітко визначена процедура, що регулює передачу арештованих активів підприємств в управління Агентству з розшуку та менеджменту активів (АРМА). Однак остаточне рішення з цього питання завжди залишається за судом. На жаль, сторона обвинувачення не завжди адекватно реагує на відмови у задоволенні їхніх запитів. Більше про проблеми, з якими стикається АРМА, можна дізнатися з колонки адвоката та заслуженого юриста України Володимира Богатиря.
Згідно з нормами Кримінального процесуального кодексу, всі матеріали, що використовуються в справах, повинні зберігатися в такому стані, щоб їх можна було ефективно застосовувати.
Коли мова йде про активи, вартість яких перевищує 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на сьогодні це приблизно $15 тисяч), їх передача здійснюється лише за письмовою згодою власника. Якщо така згода відсутня, питання вирішується за рішенням слідчого судді або суду, і активи передаються до Агентства з розшуку та управління активами (ст. 100 Кримінального процесуального кодексу).
У випадку, коли арешт стосується активів компанії і суд ухвалив рішення про їх передачу, АРМА повинна не лише забезпечити збереження самих активів, але й підтримувати їхню економічну цінність, а в міру можливості – сприяти її зростанню.
Згідно з процедурою подання клопотання про арешт майна, до суду можуть звертатися слідчі або прокурори. Після оцінки підстав, розміру шкоди, завданої внаслідок злочину, можливості використання майна, доцільності обмеження прав власності та інших аспектів, суд приймає рішення. Якщо клопотання задовольняється, активи підприємства передаються в управління АРМА, яке потім проводить конкурс для відбору управителів, які займатимуться господарською діяльністю.
Якщо обвинувачення не змогло переконати суд, тоді йдеться про відмову. Проте, українські правоохоронні органи часто не сприймають своїх поразок у суді та не знають, як з ними впоратися. Навіть у випадках, коли немає достатніх юридичних підстав, зазвичай подається апеляція. Таким чином, вони намагаються "вичавити" максимум із процесуальних можливостей (зробивши все можливе), щоб уникнути негативних наслідків від керівництва. Але як слід оцінювати такий підхід, якщо закон не передбачає можливості оскарження? Чи не є це зловживанням своїми процесуальними правами?
Однією з основних принципів судового процесу є гарантування права на апеляційний розгляд справи, а також, у відповідності до законодавства, можливість касаційного оскарження судових рішень (пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції).
Механізм втілення цієї норми в рамках кримінального процесу зазначений у статті 392 Кримінального процесуального кодексу. Відповідно до цього, в апеляційному порядку можуть бути оскаржені рішення судів першої інстанції, які ще не набрали чинності, зокрема, вироки та ухвали щодо застосування або відмови у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру. Інші ухвали підлягають оскарженню лише в особливих випадках, чітко визначених самим Кодексом.
Щодо ухвал слідчого судді, то їх повний список, що підлягає оскарженню під час досудового розслідування, визначено в статті 309 Кримінального процесуального кодексу. Усі інші ухвали не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, і заперечення проти них можливо подати лише на етапі підготовчого судового провадження.
Сьогодні перелік тих ухвал, які можна оскаржити в апеляції, складається з пʼятнадцяти позицій. І серед них немає рішень, що стосувалися б питань передачі майна в управління. Найближчою за змістом є ухвала про арешт майна або відмову у ньому. Але при цьому слід ураховувати два аспекти. По-перше, процедура передачі майна в управління АРМА має самостійні умови прийнятності, які відмінні від критеріїв застосування арешту майна. По суті вона становить окреме більш обтяжливе порівняно з арештом втручання в право мирного володіння майном. По-друге, навіть правом на апеляційне оскарження арешту майна наділені не всі. Законодавець установив (ст. 173 КПК), що це можуть робити лише підозрюваний, обвинувачений та треті особи.
Таким чином, рішення слідчого судді про відхилення запиту органу досудового розслідування щодо передачі майна в управління АРМА не підлягає оскарженню. Проте, грунтуючись на загальних положеннях КПК, сторона обвинувачення все ж ініціює апеляційні скарги.
Ці питання вже були предметом розгляду у Верховному Суді. Зокрема, у справі №758/16546/18 Касаційний кримінальний суд у своїй постанові від 27 січня 2020 року підтвердив, що існує вичерпний список ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.
Вищі судові інстанції зазначили, що відповідно до статті 170 Кримінально-процесуального кодексу, арешт майна є одним із заходів, що забезпечують кримінальне провадження. Він передбачає тимчасове позбавлення особи права на відчуження, управління та/або використання майна до моменту його скасування. Це стосується тих активів, щодо яких існує ряд підстав або обґрунтовані підозри, що вони можуть бути доказами злочину, підлягати спеціальній конфіскації у осіб, що підозрюються, обвинувачуються або вже засуджені, а також у третіх осіб. Також можливе стягнення з юридичних осіб неправомірно отриманих вигод та конфіскація майна для забезпечення цивільного позову.
Рішення слідчого судді, яке стосується встановлення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні через передачу їх в управління АРМА, має абсолютно іншу правову природу. Важливо чітко розділяти підстави для арешту майна та причини його передачі.
Кримінальне процесуальне законодавство передбачає спеціальну процедуру зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА. І під час розгляду цього питання слід керуватися як загальними нормами (зокрема щодо порядку розгляду подання слідчого), так і спеціальними (ст. 100 КПК щодо порядку зберігання речових доказів, ст. 309 КПК щодо переліку судових рішень слідчого судді, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку).
Згідно з ч. 3 ст. 309 КПК інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді. Саме до таких рішень належить і рішення слідчого судді, яким визначається порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні.
З цих міркувань у ККС зробили висновок, що ухвала слідчого судді про визначення порядку зберігання речових доказів у кримінальному провадженні шляхом передачі в управління АРМА майна, яке є речовим доказом і на яке накладено арешт, оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.
Під час дослідження судової практики, що має значення для бізнес-середовища, суддя Касаційного кримінального суду Верховного Суду Надія Стефанів акцентувала увагу на випадках оскарження рішень слідчих суддів в умовах воєнного стану, зокрема стосовно арешту активів і їх подальшої передачі в управління АРМА. Це питання є важливим у контексті захисту прав власників майна.
Вона навела приклад з практики, де суд першої інстанції задовольнив клопотання адвоката, що представляв інтереси підприємства, стосовно скасування арешту на майно та передачі його до АРМА. Прокурор спробував оскаржити це рішення в апеляційному суді, але отримав відмову у відкритті провадження. Верховний Суд, до якого також надійшла скарга, зазначив, що не всі судові рішення підлягають оскарженню в апеляційному та касаційному порядку. Зокрема, ухвала слідчого судді про повне або часткове скасування арешту майна не підлягає апеляційному оскарженню.
Суддя зазначила, що Верховний Суд спрямовує свої зусилля на тлумачення законодавства з акцентом на справедливість. Вона вважає, що необхідно систематизувати практику оскарження рішень слідчих суддів, оскільки ці рішення не потрапляють до касаційного суду.
Отже, зрозуміло, що під час досудового розслідування оскарження ухвал слідчого судді про передачу майна в управління АРМА або про відмову у такій передачі процесуальним законом неможливе. Поскаржитися до апеляції можуть лише потерпілий, підозрюваний чи третя особа на ухвалу слідчого судді щодо арешту майна.
Слід визнати заслуги тих суддів, які усвідомлюють цю істину і не замінюють право та закон "державницькими" концепціями, які іноді пропонують представники правоохоронних структур, коли їм бракує юридичних підстав.
Вилучення майна, арешти, підозри, оголошення в розшук, утримання під вартою… Очевидно, що таким чином представники правоохоронних органів намагаються виправдати свою діяльність і створити інформаційні приводи для піару своїх зусиль у рамках досудового розслідування. Проте, справжню ефективність роботи обвинувачення варто оцінювати за кількістю справ, які дійшли до суду та завершилися обвинувальним вироком.
Не слід забувати, що рішення та дії, які явно порушують закон, забирають час не лише у учасників процесу, але й у суддів, і можуть суттєво негативно позначитися на бізнесі. У умовах воєнного стану така позиція вже не може вважатися "державницькою".
За будь-яких обставин ми маємо розуміти, що висновки про застосування норм права, якщо вони вже викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Відтак, усі інші правові позиції, зокрема представників АРМА, слідчих, прокурорів, що відмінні від думки ВС є неприйнятними.
