Я не відразу змогла зрозуміти Вікторію Рощину. Вона була журналісткою в усьому, до найменших деталей.
Коли Віка вперше завітала до мене для інтерв'ю про Події Майдану разом із знімальною групою, я спочатку була до неї дещо стриманою.
Це трапилося в 2015 чи 2016 році. До цього моменту я не зустрічала її на наших засіданнях. Вона не була знайома з нюансами справ і процесів, з проблемами. Підготувати репортаж про Справи Майдану "до річниці" – це було щось таке... Ми це називали – висвітлення всього й нічого.
А коли Ліна на справу по Сергієнко (складну і трешову) відправила Віку, а не когось із зубрів... я... навіть не образилась, а просто стало якось сумно -- ну типу все, пішла епоха, тема вийшла з фокусу уваги, тепер це будуть щоразу нові дівчатка чи хлопчики, про яких Ігор Луценко колись писав "прекрасні метелики-одноденки".
Коротше -- я не одразу розкусила Віку.
А тепер я вже навіть не впевнена, що її Ліна тоді відправила... Можливо Віка сама "відправилась". Я не одразу зрозуміла, що вона що називається -- упорота. В самому хорошому сенсі цього слова.
Захоплена вивченням теми, вона готова зануритися в деталі і дослідити все до найглибших шарів. Журналістка в кожній клітині свого тіла, від голови до пальців. Обдарована, прониклива, мужня, а скоріше навіть безстрашна, на якомусь первинному рівні, на інстинктивному.
Після того, як Віка одного разу обрала цю тему, вона більше не відпустила її. Ця думка стала невід'ємною частиною її життя, і вона продовжувала працювати над нею до самого кінця. Але насправді кінця не існує... він досі залишається невизначеним.
Це не просто метелик-одноденка, а його абсолютна антипод. Як мені вдалося так швидко упустити з виду справжній діамант? Чи могла я не помітити її юний вік (ми познайомилися, коли їй було близько 18 або 19 років), широко розкриті очі та максимально безтурботний вираз обличчя, які так легко сплутали мене?
Проте, буквально в ту ж мить:
Чи могли б ви висловити свою думку про Е., який, як виявилось, ще досі служить у поліції?
Чи не бажаєте отримати коментар від прокурора?
-- А це не єдиний обвинувачений, що досі працює в поліції. Інші цікаві?
-- Так!
(Який чудовий кайф, що на ваших фермах все ще вирощують таких ніжних міленіалів і зумерів...)
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
-- Я вибачаюсь, що я телефоную/пишу у вихідний/о третій ночі.... але ....
О, сестриці... хто ще здатен так зрозуміти тебе? Звісно, ніч — найвідповідніший момент для роздумів та коментарів, та й взагалі для роботи. #СонДляСлабаків #ВтомленийУНебутті
Так цікаво було спостерігати, як Віка робила "відкриття" і доходила до тих самих висновків, що і я якихось 5-10 рочків тому:
Якщо провести ніч без сну, а потім день, і знову повторити цей цикл... Виникає відчуття безмежної сили, а день здається нескінченним. Проте навіть у такому ритмі часу постійно відчувається його брак.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.
З раннього дитинства я ставила під сумнів вислів "Один в полі не воїн", намагаючись довести, що навіть наодинці можна досягти величезних результатів. Проте з часом я усвідомила, що для втілення будь-якої задумки необхідні команда і підтримка. Адже 24 години на добу виявляються недостатніми для всіх задумів.
Пишуть, що Віка не брала вихідних і не ходила у відпустку... дивуються... Нещасні ви люди... значить не знайшли ще такої роботи, такого заняття, яке було б цікавіше і важливіше, ніж сон, вихідні і всі відпустки разом узяті... А Віка знайшла. І робила те, що любила більше за все і те що вважала найважливішим.
Я ще інколи думала -- як Віці (і мені) щастить з її редакторами -- дають постійно теми -- найважливіші, найскладніші... Постійно на вістрі. Майдан, Крим, Донбас, моряки, полонені, катування, політв'язні Інститутська, Протасів, страшні складні вбивства -- Каті Гандзюк, Василя Сергієнка, Юрія Вербицького... Аж поки не зрозуміла, що вона сама собі редактор...
Журналістська інтуїція щодо найважливішого, вміння відчувати момент, захоплюючі історії та глибоке розуміння контексту — вона завжди знала, де журналіст має бути в даний момент, де відбуваються ключові події, найзначніші. І саме там знаходилася.
Коли Віку захопили і згодом звільнили, я задумалася: як же мені не хочеться заздрити її редакторам... Добре, що це не моя відповідальність — заважати їй і захищати. Відмовити їй їхати туди — це те ж саме, що, наприклад, намагатися вивести Рому з Майдану або заборонити йому йти на війну. Не те щоб це було неможливо... це складно, і в той же час, це щось зовсім інше — це як відрізати крила, позбавити її самостійності та сенсу життя...
Страшна ситуація.
Смілива, смілива дівчинко. Їздити туди журналістом, самій, без зброї, без можливості вбити їх або себе раптом що -- в тисячу разів складніше і страшніше, ніж піти до війська. Робити це після полону -- не один, не два, багато, багато разів... усвідомлюючи, розуміючи що тебе чекає в разі чого...це на межі, за межею сміливості і мужності.
Честь.
Я здійсню свою місію помсти і за тебе також.
Євгенія Закревська, адвокатка та військовослужбовиця, голова колегії "Адвокатської дорадчої групи"
