Народний депутат і військовий Роман Лозинський висловив думку: "Парламент зазнав кризи, його необхідно відновити" (Громадянська мережа ОПОРА).
На думку народного депутата від "Голосу" та військовослужбовця Романа Лозинського, нинішня ситуація в Верховній Раді, яка втратила довіру українців і стала знеціненою, є частиною ключової спецоперації, що реалізується росіянами. Він вважає, що українські політики, свідомо чи ні, грають у цьому процесі певну роль. Лозинський підкреслює, що група адекватних депутатів повинна стати своєрідною ремонтною бригадою: надягти комбінезони, взяти в руки інструменти і розпочати відновлення. Вони повинні повернути справжні дискусії, забезпечити систематичність роботи, а також відновити підзвітність і прозорість у діяльності парламенту, наскільки це можливо в умовах повномасштабної війни.
За його словами треба повертати довіру до Верховної Ради як інституції, бо якщо цього не станеться, то на нас чекає щось набагато гірше, ніж просто неефективний парламент. Про це він розповів під час інтерв'ю Ользі Айвазовській в рамках спецпроєкту Громадянської мережі ОПОРА "Сила вибору".
- Як ти сам себе позиціонуєш?
Українець - це базова ідентичність, але далі починається внутрішній конфлікт. З перших днів я приєднався до Сил безпеки та оборони, а в парламент повернувся лише влітку 2023 року. Таким чином, майже півтора року я фактично не брав участі в парламентській діяльності. Тож мені важко визначити, хто я - політик, народний депутат чи військовослужбовець. Якби мене запитали про це на початку повномасштабної війни, я б без сумнівів назвав себе старшим матросом, оскільки займався виконанням завдань на передовій. Наразі я тиловий військовослужбовець, не беру участі у бойових діях і знову працюю в парламенті. Вважаю, що зараз парламент потребує серйозних внутрішніх змін. На жаль, зовнішні реформи в умовах воєнного стану неможливі - це підтверджує і Конституція, і здоровий глузд. Проте внутрішня робота є надзвичайно важливою. Тому зараз я зосереджений переважно на депутатських обов'язках.
Як ти вважаєш, яка роль парламенту під час війни? І якщо ми говоримо про можливість його внутрішнього відновлення, то за рахунок яких ресурсів чи людей це може відбутися?
Я не можу не замислюватися над подіями, що відбуваються в парламенті, іноді навіть у жорсткій та емоційній формі, адже контрасти стали помітнішими: Роман Лозинський 2019 року та на початку 2022 року. Маючи освіту в галузі політології та публічного адміністрування, я завжди сприймав політику як професію, як певну діяльність. Наприклад, інженер вивчає, як функціонує конкретна система, а потім стає кваліфікованим спеціалістом; вчитель готується, здобуває знання і передає їх учням; ІТ-спеціаліст володіє навичками програмування. Так само я завжди вважав політику державною службою, служінням, яке вимагає знань і практичних навичок. Але з 2022 року це стало питанням збереження державності в усіх її аспектах.
До 2022 року я вважав, що існують опоненти, з якими можна вести конструктивну дискусію. Хоча вона й відбирає чимало часу, плюралізм думок є важливим і свідчить про демократичні цінності. Однак після початку повномасштабного вторгнення ситуація змінилася. Звісно, плюралізм думок залишається актуальним, але не в тих випадках, коли мова йде про партії, які, як ОПЗЖ, беруть участь у міжнародних делегаціях, представляючи Україну на світовій арені, і які, по суті, стали каталізатором війни, відкриваючи шлях для російських успіхів. Це вже не просто плюралізм. Коли йдеться про важливі рішення, такі як підтримка сил безпеки та оборони, позбавлення зрадників державних нагород або заборона московського патріархату, що є частиною системи ФСБ, ситуація стає ще більш серйозною. Наприклад, під час голосування за бюджет у парламенті присутні понад 300 депутатів, але коли виникає питання про заборону московського патріархату, 50-70 депутатів виходять із залу. Це викликає сильні емоції, і неможливо залишитися байдужим, спостерігаючи за таким розвитком подій.
Але моя перша емоція в часи повномасштабного вторгнення була, коли я ще брав участь в бойових діях. Я дуже добре пам'ятаю цей день - це було літо, або рання осінь 2022 року. Ми були на позиціях під Давидовим Бродом, який незадовго після того звільнили. Мені написали колеги, що Комітет буде розглядати важливий законопроєкт про позбавлення мандатів депутатів місцевих рад від заборонених судом партій. Адже партії типу ОПЗЖ, Партія Шарія, Опозиційний блок та інші суд заборонив, але тисячі депутатів місцевих радах від цих партій досі діють, у тому числі в прифронтових регіонах. Я попросив командира вийти на зв'язок безпосередньо з позиції, якщо дозволяє обстановка, і підключився до засідання Комітету онлайн. І бачив, як мої колеги, народні депутати від монобільшості, виходять з зуму, зриваючи таким чином засідання, щоб не було більшості, не було кворому, і не можна було б цей законопроєкт підтримати. В цей момент повз нашу позицію проїжджає пікап з тілами наших загиблих воїнів, яких везли з сусідньої позиції, де вони щойно загинули. І ця картина - спека, характерний запах, я бачу, як везуть моїх загиблих побратимів, а в руці у мене смартфон підключений до Старлінку, в якому з засідання Комітету як щури з корабля втікають депутати, щоб не приймати важливе рішення.
Неможливо просто зайняти кон'юнктуру і плисти за течією: "Немає більшості? Ну, добре. Що поробиш. Може, колись буде". У нас немає права і немає часу робити імітацію дискусії. Демократія передбачає обговорення, на обговорення потрібен час. Але інколи обговоренням можна прикриватися, щоб не приймати рішень. Це важлива різниця між справжнім обговоренням, дискусією, яка передує рішенню, і імітацією дискусії для того, щоб рішення прийнято не було. Тому, коли я повернувся в парламент влітку 2023 року, після більш як року участі в бойових діях, то чітко зрозумів для себе, що моя місія - щоб жодна смерть моїх друзів і побратимів, жодні героїчні вчинки ніколи не були намарно. В парламенті у нас дуже багато роботи - щоб не було імітації, а щоб приймалися рішення, які нашій країні сьогодні справді потрібні.
Ми перебуваємо на стадії виживання, але в парламенті бракує осіб, здатних ухвалювати непопулярні рішення чи донести їх до суспільства. Як у такій ситуації можна заробити довіру до парламенту?
Парламент є дуже різноманітним, і, ймовірно, якщо б це не відповідало настроям суспільства, він не міг би стати таким, яким є. Це не просто група людей, які випадково опинилися на Грушевського 5 в певний час, з певними обставинами та кольорами своїх парашутів, і вирішили зайняти місця, натискаючи на кнопки. Хтось їх обрав - через обман, підкуп, маніпуляції, щирі заклики або ж через відверті позиції. Кожен випадок має свої нюанси.
У парламенті все ще присутні зрадники та нерідні особи, від яких нашій державі потрібно позбутися. Там також є недосвідчені та не зовсім ціннісні особистості, які опинилися у цій інституції випадково і легко піддаються спокусам. Попри повномасштабне вторгнення, деяким чомусь хочеться відправитися на Мальдіви. Існують депутати, які просто не знають, як правильно висловити свою думку, що іноді призводить до реєстрації неоднозначних законопроєктів або висловлювань, які змушують задуматися про їхню адекватність. У результаті суспільство часто сприймає всіх депутатів однаково. Але серед них є різні люди. Я впевнений, і мій досвід роботи у парламенті це підтверджує, що в цій Верховній Раді в кожній фракції і групі є ті, з ким можна співпрацювати та вести діалог. Хоча я не завжди погоджувався з їхніми попередніми поглядами, зараз важливо об'єднати адекватних депутатів. Під час кризи існує кілька десятків народних обранців, які усвідомлюють, що парламент потребує змін.
Ми часто не усвідомлюємо, в якій країні живемо. Не розуміємо, що таке демократія, які функції виконує виборчий процес, і яке значення має оновлення еліт. Хоча в системі можуть бути недоліки, саме оновлення має величезний вплив. Зараз настав момент для такого оновлення, але його реалізувати складно, і це призводить до певних проблем. Тому завдання кількох адекватних депутатів — не зруйнувати те, що залишилося, адже це не принесе користі, хоч російська сторона цього і прагне. Я переконаний, що знецінена Верховна Рада, що втратила довіру народу, є частиною російської спецоперації, в якій українські політики, свідомо чи випадково, відіграють роль. Вважаю, що цій групі депутатів варто стати «ремонтною бригадою», зібратися, взяти інструменти і працювати над відновленням справжньої дискусії, систематичності роботи, підзвітності та прозорості, наскільки це можливо в умовах війни. Журналісти у Верховній Раді не повинні бути десь на задньому плані — це лише перший крок, але недостатній. Ця бригада повинна відновити довіру до парламенту як інституції. Не має значення, хто з депутатів залишиться на своїх місцях — зараз не час для таких роздумів. Від зрадників треба очищати парламент, роблячи це в межах закону. Настане час, коли замість недосвідчених або неціннісних кандидатів будуть обрані інші. А тих, хто залишився і працює добросовісно та ефективно, слід підтримати, щоб повернути парламенту його функціональність — аби він залишався системою стримувань і противаг. Інакше нас чекає щось набагато гірше, ніж просто неефективний парламент.
Які інструменти для очищення парламенту в рамках Конституції та міжнародних норм ти вважаєш ефективними?
Вважаю, що нашим спецслужбам слід завершити розпочаті розслідування. Неприпустимо, щоб людина, яка закликала до проведення фальшивих референдумів у Донеччині, залишалася серед народних депутатів, брала участь у міжнародних делегаціях і представляла парламент на високих рівнях. Йдеться про особу на прізвище Гнатенко – вона не може залишатися у Верховній Раді. Чи можемо ми, як український народ чи Верховна Рада, відкликати таку особу? Ні, на жаль, це неможливо, і про це потрібно казати відверто. Мені було б легко вийти на трибуну і звернутися до спікера та президента з вимогою вжити заходів щодо таких депутатів, але за п’ять років я ніколи не намагався гратися у популізм і розумію, що це не в нашій юрисдикції. Проте існує зареєстрований урядовий законопроект про відкликання депутатів місцевих рад, який вже пройшов через Комітет. Я усвідомлюю, що у нас є складні дискусії з міжнародними партнерами щодо відповідності цього процесу міжнародним стандартам, але люстрація, принаймні на рівні виборних посад, є необхідною. Сьогодні тисячі таких «гнатенків» все ще займають місця в місцевих радах Запорізької, Херсонської, Одеської, Кіровоградської, Київської та Волинської областей, представляючи партії, які були заборонені за участь у підготовці до повалення державної влади та підриву конституційного ладу. Вони залишаються на своїх посадах, діючи за рахунок цих партій, з їхніми ідеями та символікою. Якщо ми не можемо очистити склад Верховної Ради, можливо, варто почати з місцевих рад. Коли ми зробимо перший крок, ми зможемо повернутися до парламентських питань, і, можливо, тоді Служба безпеки України зможе проаналізувати відповідні матеріали. Чи може людина, яка підтримувала фальшиві референдуми та аплодувала, коли піднімався триколор над Дружківською міською радою, продовжувати брати участь у зустрічах з керівниками фракцій та груп, представляти країну на міжнародних конференціях, мати доступ до державних таємниць і бути присутньою на секретних нарадах?
Чи уявляєш ти ситуацію, коли у Верховній Раді фізично залишиться менше 300 депутатів або навіть не буде 226 протягом тривалого часу, при цьому вибори під час воєнного стану залишаться неможливими?
Відсутні будь-які об'єктивні статистичні прогнози, які могли б виникнути в майбутньому. Є окремі народні депутати, які тихо натякають на те, що хтось втомився - це абсурдно і абсолютно нечесно. Існують лідери певних фракцій, які створили систему абсолютної відданості: якщо ти задаєш питання або маєш іншу думку, то тебе просто виключають з фракції. Це дійсно проблема, але не в статистичному або об'єктивному сенсі. Я не уявляю ситуацію, за якої в парламенті не буде 226 депутатів, адже така ситуація означала б перемогу Росії. Кінець.
Ми часто спрощуємо сприйняття війни. Звісно, акцентуємо увагу на можливих перемогах на фронті, адже це ключ до нашого виживання як нації. Якщо не буде захисту, якщо хлопці та дівчата, які сьогодні героїчно борються за нашу країну і за кожного з нас, не зможуть продовжувати свою місію, то не залишиться нічого – ані парламентських дебатів, ані реформ, ані законодавства. Коли 6 березня 2022 року я вступив до Сил безпеки та оборони, вирушаючи до військової частини, а незабаром – у зону бойових дій, я приймав це рішення не з емоцій, а з усвідомленням. Чи можу я займатися обговоренням своїх законопроєктів, коли Київ в небезпеці? Зараз такі дискусії в політиці стали чимось на кшталт вправи. Раніше ми мали ставити питання про життя і смерть, а тепер можемо розглядати це з ретроспективи, як вправу на кшталт "уявіть, що Київ знову в облозі". Чи можемо ми тоді говорити про ймовірність чи статистику, що парламент не буде функціонувати? Чи варто обговорювати, що хтось втомився, коли треба голосувати за рішення, пов'язані з воєнним станом? Адже 24 лютого я був у парламенті о 7:00 ранку, коли ми ухвалювали рішення про запровадження воєнного стану. У залі було повно депутатів, серед яких були навіть ті, кого я не очікував побачити. І серед них виявилися й зрадники нашої держави. Я не знаю, з якою метою вони прийшли під час обстрілів і хаосу, але вони були там. Політики різних поглядів зібралися, і на екрані було більше 300 голосів.
Функціонування парламенту є ключовим елементом для досягнення перемоги. Адже фінансова підтримка від міжнародних партнерів, з якої фінансуються зарплати та компенсації нашим військовим, а також закупівля зброї, можливі завдяки тісній співпраці України з іншими державами. Український парламент, як представник країни в парламентсько-президентській республіці, разом із президентом, який під час воєнного стану має розширені повноваження, відіграє важливу роль. Наявність активного президента та ефективного парламенту – це умова, без якої ми не зможемо забезпечити себе ні зброєю, ні фінансами. Звичайно, героїзм та рішучість наших військових – це першорядне, але без належного озброєння боротьба буде неможливою. Отже, всі розмови про стан парламенту повинні вестися з акцентом на його відновлення. Якщо він дійсно має проблеми, їх потрібно вирішувати, але не шляхом його знищення чи пошуку когось, хто «знає, як керувати державою». Такий підхід просто не спрацює.
Тому дуже небезпечна історія вестися на емоційні історії - поїхав на Мальдіви, зловили на корупції, щось ляпнув. Не можна ставити знак дорівнює між парламентом і цими візуалізованими для нас персонами. Тому що тоді наш рівень агресії і бажання закрити парламент й повісити на ньому замок будуть настільки високими, що ми можемо мимоволі стати союзниками росіян і знищити єдиний законодавчий орган країни. Я прекрасно розумію, коли ми повертаємося з похоронів друзів та побратимів, неможливо стримати емоції, але давайте намагатися. Коли ми приймаємо рішення, в нас має бути холодний розум. Парламент має працювати з тим персональним складом, який був обраний у 2019 році. Аж поки ми не переможемо Росію й аж поки не зможемо організувати повноцінні вибори після завершення воєнного стану, в яких зможуть кандидувати ті, хто зараз в окопах, і ті, хто змушені були виїхати, наприклад, мами з дітьми. Коли, до прикладу, не буде ризику оголошення повітряної тривоги, щоб хтось взяв бюлетені в підвал, там намалював голоси, а потім повернув їх в скриньку після тривоги. Це треба розуміти.
Що стосується питання заборони московського патріархату, чи дійсно він має реальний вплив на українське законодавство, чи це лише побоювання депутатів, які намагаються уникнути переслідування релігійних установ? Які можуть бути можливі компромісні рішення в цій ситуації?
Безумовно, російська церква в Україні не має нічого спільного з духовністю чи релігією. Це, по суті, структурована мережа, що підтримує інтереси Російської Федерації через фінансування, постачання зброї, інформаційні кампанії та пропаганду, вкорінену з моменту здобуття Україною незалежності. Існують численні відеозаписи, матеріали, затримання та обшуки, які слугують незаперечними доказами цього факту. Якщо сприймати московську церкву як мережу, то наше завдання полягає в її ліквідації. Це війна. Напад на нас розпочався ще в 2014 році, хоча не всі тоді усвідомлювали його масштаб. У 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, більшій частині суспільства стало зрозуміло, з якою загрозою ми маємо справу, хоча, на жаль, не всі це усвідомили. У часи активних бойових дій ми повинні бути готовими до боротьби. Війна — це не лише окопи, піхота та артилерія; це також знищення ворога на його території, де він накопичує сили, а також на нашій, оскільки розвідувально-диверсійні групи діють різними способами. Вони не лише проникають через ліси Сумщини для проведення атак, а й протягом багатьох років маскуються під українських громадян, вербуючи наших співвітчизників та надсилаючи сюди росіян, які мають певні документи.
Потрібно нарешті зрозуміти, що Росія вклала сотні мільярдів доларів у створення своїх медіа та церков у європейських країнах, щоб забезпечити собі вплив та поширювати пропаганду. Такі ж дії вони здійснювали і в Україні. Це торкалося не лише культури та історії, а й того, що є особливо чутливим для людей – релігії. Вони намагалися вести підривну діяльність, прикриваючись релігійними питаннями, тому єдиним правильним кроком є усунення ворога. Коли ти опинився в окопі, і ворог на БТР наближається до тебе, стріляючи, ти ж не починаєш з ним обговорення, чи не так? Ти не ведеш з ним переговори, а береш до рук протитанкову зброю і вражаєш цей БТР. Тому що тут йдеться про життя і смерть, про ворога і твою країну, про збереження нашої незалежності. Чомусь у окопі все виглядає чітко – де добро, а де зло. Але коли мова йде про дискусії, ми починаємо імітувати обговорення, а не шукати справжніх рішень.
Під час голосування за заборону московського патріархату, який вважається агентурою ФСБ, приблизно 50 депутатів покинули зал. Це люди, які, без сумніву, мають зв'язки з ворогом. Чи усвідомлюють вони це? Можливо, їхня свідомість була спотворена внаслідок пропаганди? Або ж це особи, які протягом багатьох років отримували фінансування з Росії і активно просували проросійські ідеї? Це питання, яке варто поставити нашим спецслужбам. Недавня зустріч кількох депутатів Одещини з московськими священниками яскраво свідчить про те, що російський вплив залишається надзвичайно сильним. На жаль, те, що голосування у другому читанні досі не відбулося, є ще одним доказом цього потужного впливу.
На даний момент ми зібрали понад дві сотні підписів, які підтримують внесення цього питання до порядку денного. Серед тих, хто підписався, є представники майже всіх фракцій та груп, за винятком п'ятої колони з "Відновлення", яких я вважаю "Партією регіонів 7.0". Юлія Клименко з "Голосу" та Олександр Аліксійчук зі "Слуги народу" виступають двигунами цього процесу в парламенті, активно залучаючи депутатів. Їм заслуговує на повагу. Я впевнений, що це питання є надзвичайно важливим. Ми маємо вже більше 200 підписів, а незабаром їх стане 226. Хоча ця процедура не є обов’язковою для внесення законопроєкту до порядку денного, вона демонструє публічну позицію більшості від конституційного складу парламенту. Вірю, що ще кілька десятків депутатів, які наразі вагалися поставити свій підпис, під впливом суспільного тиску все ж проголосують за це питання. Ми приймемо це історичне рішення в парламенті раз і назавжди.
Невдовзі після проведення інтерв'ю, 20 серпня 2024 року, Верховна Рада прийняла в другому читанні законопроєкт №8371, що передбачає внесення змін до ряду українських законів, які регулюють діяльність релігійних організацій в Україні. За його підтримку висловилися 265 народних депутатів. Через чотири дні, в День незалежності, цей закон отримав підпис Президента.
Як керівник підкомітету з деколонізації, які аспекти та політики ти вважаєш важливими для парламенту в контексті процесу деколонізації?
Вважаю, що варто виділити кілька основних ініціатив. По-перше, процес деколонізації проявляється прямо на фронті. Звільнення наших територій від окупаційних сил і здатність зупиняти ворога – це перший етап деколонізації. Для цього необхідно мобілізувати не тільки людей, але й ресурси. Тому зараз, як парламенту, нам потрібно шукати всі можливі джерела та рішення для зміцнення фронту. Слід залишити в минулому ситуацію, коли держава не може забезпечити армію FPV-дронами та пікапами – цю відповідальність досі несуть волонтери, і так тривати не має. Місцеві ради активно підтримують різні військові підрозділи, закуповуючи необхідні матеріали та передаючи фінансову допомогу. Проте, це досі вважається незаконним. Люди, які дотримуються чіткої позиції "спершу дрони, потім стадіони", стикаються з тиском з боку різних контролюючих органів. Отже, для успішної деколонізації нам потрібно зосередити ресурси, зміцнити фронт та нарешті ухвалити законопроєкт №9559-Д, який легалізує фінансову підтримку місцевих громад для Збройних Сил та інших структур оборони.
Коли ми звільняємо наші землі, перед нами постають назви міст і сіл: Новомосковськ, Южне, Южноукраїнськ, Червоноград, Ватутіне та багато інших. Символом усієї цієї деколонізації є містечко Дружба, розташоване на Сумщині, на межі з країною-агресором, безпосередньо на фронті. Яка ж може бути мова про дружбу на кордоні з ворогом? Це питання, безсумнівно, риторичне. Такі "дружби" відображаються в топонімах, які носять імена загарбників і катів нашого народу. В Україні все ще залишаються тисячі населених пунктів, які потребують деколонізації. У 2023 році був прийнятий закон, що надає рамки для роботи парламенту в цій сфері — вже зареєстровано постанову щодо перейменування 336 населених пунктів. Чому ми зберігаємо назву Южноукраїнськ, якщо існує історичне ім'я "Козацька фортеця Гарт"? Чому Новомосковськ, коли можна повернутися до історичної назви "Козацьке поселення Матвіїв"? І це лише частина довгого списку.
Коли росіяни окуповують Маріуполь, що вони роблять першим кроком? Вони на табличці з назвою міста перемальовують букву "І" на "И". В перші дні окупації руїн Бахмуту вони повертають радянські назви зруйнованих вулиць, яких вже там немає. І все це робилося роками для того, щоб ми забули, хто ми. Щоб танк під триколором заїжджаючи сюди почував себе дуже впевнено, тому що він повертає з вулиця Ватутіна на вулицю Артьома. І важливо розуміти, що це також має вимір в тому, що наші діти ніколи не мають знати цих імен і жити в цьому історичному та культурному просторі, який Російська Федерація формувала в нашій країні. Тому що це все було як артпідготовка. Перед тим, як піхота заступає на позиції, ведеться обстріл артилерією та авіацією для того, щоб ці позиції, наш спротив і оборону придавити. Мені здається, що до цього етапу війни, яку Російська Федерація розпочала у 2014 році і продовжила в 2022 році повномасштабним вторгненням, вона робила декілька артобстрілів - культурний, інформаційний, історичний, економічний. І вже тоді заїжджала танками. І це треба усвідомити, коли ми говоримо про пріоритетність таких рішень як деколонізація.
І на завершення – необхідність позбавлення державних нагород і звань осіб, які зрадили. Не можна, аби Герой України Юрій Бойко, засновник Партії регіонів, і Герой України Давінчі були в одному ряду. У нашому пантеоні героїв не можуть співіснувати справжні захисники, що борються за суверенітет і незалежність країни, та зрадники, які перейшли на бік агресора, зокрема в Криму.
Чи можна стверджувати, що в перші дні широкомасштабного вторгнення децентралізація позитивно вплинула на обороноздатність окремих громад? Яким чином нині можна охарактеризувати взаємодію між центральними органами влади та місцевим самоврядуванням?
Децентралізація не знає спокійних часів. Її процес стартував після Революції Гідності, в момент, коли Росія вже здійснила агресію проти України. Коли почалося повномасштабне вторгнення, а центральна влада була в стані дезорганізації, Київ опинився в оточенні, і невизначеність панувала навколо дій, місцеві громади проявили рішучість і здатність до швидкого реагування. Багато з них активно підтримували та співпрацювали з силовими структурами, на приклад, мобілізуючи людей до територіальної оборони, хоча це не входило в їхні повноваження. Громади організовували інформаційні кампанії, створювали волонтерські штаби, доставляли дефіцитні товари за допомогою партнерських міст, а також налагоджували пряму співпрацю з міжнародними партнерами. Це суттєво підвищило ефективність підтримки, починаючи від забезпечення комунальної техніки до реалізації комплексних рішень і надання експертної допомоги. Можна стверджувати, що повномасштабне вторгнення стало каталізатором, який перетворив наші громади на активних учасників переговорного процесу.
У період воєнного стану напруга між центральною та місцевою владою, безумовно, зростає. Це пов'язано з тим, що місцеві органи влади втрачають свої повноваження, тоді як обмеження стають все більш жорсткими, зокрема в питаннях фінансування та ухвалення рішень. Центральна влада, відповідно, набуває більшої сили. Ми спостерігаємо, що введення військових адміністрацій у деяких випадках є вимушеним рішенням, а в інших - може слугувати інструментом для стабілізації ситуації та вирішення політичних суперечок на свою користь. Це викликає серйозні ризики. Наші міжнародні партнери також звертають на це увагу та проводять аналіз. Я впевнений, що жоден подібний неправомірний крок з боку держави не залишиться поза увагою. На мою думку, конфлікт між центральною та місцевими владними структурами часто виникає через небажання мати конкурента. Проте, у часи масштабної війни говорити про якусь конкуренцію є безглуздо.
Одним з основних напрямків нашої діяльності стало, є і, переконаний, залишиться місцеве самоврядування. Це передбачає організацію заходів, подорожей та безпосереднє спілкування з громадами, мешканцями, керівниками, старостами, депутатами, представниками місцевого бізнесу, а також з неурядовими організаціями та асоціаціями. Така взаємодія справляє значний вплив на процес прийняття рішень. Відчувається тиск, оскільки підтримуються прямі контакти, і стає неможливим ухвалювати рішення в парламенті, які б ігнорували реалії місцевого самоврядування. На жаль, існують випадки, коли такі рішення все ж приймаються.
- Чи є перспектива на окремих територіях, наприклад, на заході країни, провести місцеві вибори у разі прогнозованої та передбачуваної безпекової ситуації? Чи має це сенс для посилення мандатів місцевої влади?
На мою думку, існує кілька причин для організації виборів до місцевих рад. Я, як громадянин, вважаю, що проведення виборів на будь-якому рівні під час повномасштабної війни є недоцільним. Можливо, це звучить так, ніби я підтримую існуючий стан речей, адже народні депутати можуть бути зацікавлені в тому, щоб залишитися у парламенті, і в такому випадку відсутність виборів до Верховної Ради може бути їхнім єдиним шансом на збереження. Проте це зовсім абсурдно, і така мотивація не повинна мати жодного місця в цьому обговоренні.
Однак, якщо повернутися до теми місцевих виборів, варто зазначити, що багато старост і депутатів місцевих рад нині перебувають на фронті. Яким чином вони можуть реалізувати своє право на обрання в умовах воєнного стану? Крім того, існують серйозні безпекові виклики — повітряні тривоги, ракетні атаки, обстріли. Ще одне питання: як можуть брати участь у виборах ті, хто фізично не присутній у країні, але має бажання голосувати, наприклад, жінки, які легально виїхали за кордон з дітьми? Таким чином, існує цілий ряд аргументів, які, як українцю, мені вказують на те, що проведення виборів під час війни є недоцільним. Юридично Конституція гарантує вибори тільки до Верховної Ради, але не забороняє вибори до місцевих рад чи президентські. Це вже регулюється законом про функціонування в умовах воєнного стану. Проте, якщо говорити не про юридичні аспекти, а про реальність, я не бачу жодних шансів на проведення виборів.
Чи дійсно це необхідно? На жаль, потреба існує більш ніж коли-небудь. Наприклад, заборона на виїзд жінок-депутаток місцевих рад за кордон є абсолютно нелогічним рішенням уряду, яке не має нічого спільного з ефективним управлінням. Єдиним наслідком цього стало те, що тисячі депутаток вирішили скласти свої мандати. У багатьох місцевих радах питання вже не обмежується лише організацією виборів, але й стосується здатності приймати рішення, дієздатності та кворуму. І таких абсурдних рішень, що стосуються місцевого самоврядування, було чимало, тому справжня потреба у проведенні виборів безумовно існує.
- Наскільки різноманітні мирні ініціативи зараз розфокусовують увагу партнерів від реальних гарантій безпеки для України, фінансової та військової підтримки?
Давай поговоримо про мир та можливі переговори, або, як їх ще називають, саміт миру. З моєї точки зору, наразі не видно жодних підстав для того, щоб Російська Федерація погодилася на перемовини. Ця ситуація не вигідна для них. Проте дискусії навколо саміту миру ведуться з різних позицій. Мене особливо турбує, що Росію можуть запросити на наступний саміт, дата якого поки що невідома, і невідомо, чи вони виявлять бажання взяти участь. Також залишається незрозумілим, що буде обговорюватися на порядку денному. Ймовірно, це вже не буде формула президента Зеленського, адже Росія ніколи не погоджувалася обговорювати базові документи на основі цієї формули в наявних умовах. Отже, виникає питання: наскільки такі ініціативи, на твою думку, відволікають чи, навпаки, концентрують увагу партнерів на реальних гарантіях безпеки для України, а також на фінансовій і військовій підтримці? І чи є ефективна комунікація між українською державою та парламентом? Маю на увазі, зокрема, взаємодію між різними гілками влади, такими як виконавча та президентська, у цьому контексті.
Якщо повернутися до терміна "мир", важливо усвідомити одну непопулярну істину, яка багатьом може не подобатися. Коли розгортається війна — оголошена чи без оголошення — між двома або кількома державами, її завершення можливе лише шляхом підписання угоди. Це може відбуватися за участі міжнародних організацій чи без них. Проте варто пам’ятати, що настане момент, коли доведеться ставити підписи на документі. І на цьому документі будуть підписи агресора та нашої країни, яка захищалася. Це реальність, з якою варто змиритися.
По-друге, чи можемо ми в даний момент підійти до цього питання? Безумовно, відповідь - ні. Ми не в тих умовах, щоб мати можливість встановлювати правила. Наразі все визначається ситуацією на фронті. Було б наївно і безглуздо вводити себе в оману, вважаючи, що на передовій все йде відмінно. На мою думку, кількість людей, які продовжують так думати, зменшується, хоча ще в 2023 році багато хто активно користувався цими ілюзіями і невірно оцінював реальний стан справ.
По-третє, єдина формула миру, яка може бути у 2024 році - це реальна і дієва підтримка від наших партнерів. Це - достатня кількість засобів протиповітряної оборони і ракет до неї. Це - використання заморожених активів РФ. Це - зброя, яка зможе дати нам конкурентну перевагу на полі бою.
Рано чи пізно кошти завершуються, і в наших партнерів вони теж не безлімітні. Одна ракета до "Patriot" коштує від 3 мільйонів доларів. Один масштабний нічний обстріл з боку Російської Федерації - це 150 ракет та дронів по нашій країні. Так, їх не збивають виключно "Patriot", їх збивають різні сили протиповітряної оборони, ракети різної вартості. Але в середньому вилка вартості відбиття однієї ворожої атаки може бути до півмільярда доларів за ніч. І треба розуміти, що ці кошти потрібно звідкись брати. Українська економіка зруйнована, вона в дуже поганому стані. Наші партнери також не мають безлімітних золотих карток, якими можуть безперервно нас підтримувати. Тому кошти заморожених активів країни-агресора, яка здійснює ці масштабні ракетні обстріли, мають бути використані. А що зможе дати нам можливість мати конкурентну перевагу на полі бою? Чи достатньо F-16 для зміни обстановки на фронті у 2024 році? Ні, не достатньо. В 2022 році було б достатньо, але момент пройшов. Ця допомога зараз важлива, потрібна, але недостатня. Зараз нам потрібні ракети дальнього ураження - нам потрібно ламати і нищити логістику, нафтобази, скупчення техніки, інші аспекти підготовки бойових дій, які відбуваються на території Російської Федерації.
Тому, мені здається, ППО, російські активи і ракети дальної дії - це три фактори, які зараз мають обговорюватися на будь-яких самітах, де звучить слово "мир". Не потенційний драфт майбутньої угоди і не думки про те, де має пролягати лінію фронту - це все дуже відносно. Наприклад, лінія фронту в липні 2022 року і в листопаді 2022 року була дуже різна, зокрема на напрямку, де я з підрозділом воював, в тому числі за допомогою техніки від наших партнерів, на кшталт "Хаймарсів", М-777. Наша хоробрість і їхня техніка змогли деокупувати значну частину наших територій. Тому, якби не хотілося, про жоден мир сьогодні мова йти не може. Нам потрібно говорити про справжню дієву підтримку України. Тому що ми воюємо не проти Росії, адже Росія сформувала коаліцію з Іраном, Китаєм, Північною Кореєю. І це - факти, матеріали, докази. Тому ситуація у нас може змінитися не на нашу користь. І про це теж потрібно говорити, коли ми говоримо про будь-які події зі словом "мир".
