Ірма Вітовська розмірковує про стрічку "БожеВільні", обговорюючи важливість мови та обов'язки публічних особистостей.
Напередодні виходу в український прокат історичної драми БожеВільні Еспресо поспілкувалося з акторкою Ірмою Вітовською-Ванцою про її роль у фільмі та вплив публічних людей на думку громадськості в Україні та за кордоном
31 жовтня на українських екранах відбудеться прем'єра історичної драми-трилера "БожеВільні" режисера Дениса Тарасова. Цей фільм, який був презентований на Каннському кіноринку та здобув кілька міжнародних нагород, розповідає про молодого Андрія Довженка. Його захоплення забороненою музикою в СРСР призводить до того, що він опиняється у спеціалізованій психіатричній лікарні. Андрію доведеться зробити складний вибір: чи співпрацювати з КДБ і повернутися до родини, чи викрити правду про дисидентів, які стали жертвами репресивної психіатрії.
У фільмі головну роль виконує Костянтин Темляк, тоді як акторка Ірма Вітовська-Ванца зображає керівницю одного з відділів цього спеціалізованого закладу. Її персонаж опиняється в складній ситуації, розриваючись між вимогами системи, особистими переживаннями та потребами пацієнтів, яких стає все більше, тоді як хворих залишається все менше. Еспресо провело бесіду з Ірмою Вітовською-Ванцою, обговорюючи її роль, жахливу актуальність стрічки та можливості митців впливати на сприйняття України в міжнародному контексті.
Ви виконали роль керівника одного з відділів спеціалізованої психіатричної лікарні. Ваш персонаж має складну психологічну та емоційну структуру. Чи виникали у вас моменти під час підготовки до цієї ролі, які вимагали від вас глибоких внутрішніх змін?
Я граю головного лікаря, а керівником цього спецзакладу є герой Остапа Ступки. Я є тим медиком, який призначає ліки та керує медичним складником цієї страшної історії.
Я щиро вдячна Денису Тарасову за те, що він погодився на мою пропозицію внести зміни в сценарій, додавши кілька років героїні. Вона є моєю ровесницею, на момент дії фільму їй було 44 роки. Я попросила збільшити її вік на 10-11 років. Моя героїня народилася в 1923 році, а події розгортаються в 1970-х. Чому це було важливо для мене? Це жінка, яка сформувалася після Другої світової війни і повністю поділяє погляди свого часу — Радянського Союзу. Вона є відданим елементом цієї системи. Мене не цікавила вже сформована особистість, а особа, яка активно боролася за права своєї країни, пройшовши через фронти війни, зазнавши впливу радянської ідеології та армії, вірячи в це з дитинства. Мене вабить ідея протистояння системі, коли сам є її палким прихильником. Не хочу розкривати всі деталі, але у сюжеті ви зрозумієте, як пов'язана ця жінка з певним персонажем. Для мене важливо не лише створити емоційні зв'язки, а й дослідити світоглядні та ідеологічні аспекти.
Сцена з фільму "БожеВільні", зображення: надане прес-службою.
Тобто ви мали творчу свободу?
Перед початком зйомок я висловив своє бажання, щоб процес був для мене цікавим. І Денис, і команда продюсерів підтримали цю концепцію, усвідомивши, що ми можемо створити більш багатогранного персонажа, ніж у попередній версії. Ми прагнемо надати їй більшу глибину і об’єм.
Як ви вважаєте, чому ця оповідь має значення для сучасного глядача? Які, на вашу думку, нові грані може відкрити цей фільм у контексті сучасного українського кінематографу?
Країна, що розробила цю систему, залишилася з нами. Нещодавно в Росії знову було ухвалено закон щодо примусового психіатричного лікування. Що ж відбувається? Вони знову використовуватимуть примусову психіатрію для покарання своїх інакодумців, дисидентів та тих, хто готовий боротися за правду, хто має сміливість висловлювати свої думки. Саме тому наш фільм слугує попередженням і показує, до яких наслідків це може призвести.
Сцена з фільму "БожеВільні", зображення: надане прес-службою.
У одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що сучасне кіно повинно компенсувати брак українського контексту. Як ви вважаєте, чи виконує фільм "БожеВільні" цю місію?
Будь-який фільм українською мовою справляється з цією задачею. Будь-який. Навіть якщо це комедія - проста, смішна і примітивна. На неї є споживач. І вона також є українським фоном, аби тільки тут не звучав російський фон. Український фон - це питання української ідентичності. І питання в тому, чи відчуваємо ми, всередині якої країни, мови, відчуттів і змістів ми перебуваємо. Український фон - це ширше, це не тільки кіно.
Як ви вважаєте, яку задачу мають українські актори під час війни? Чи змінюється роль митців нині?
Мені важко зрозуміти, чим актори різняться від слюсарів або лікарів.
У них більша аудиторія, більше впливу на громадську думку...
Є актори, які нічого не можуть сказати аудиторії в силу інтелектуальних чи інших [особливостей]. Я не хочу казати "актори". Я так не люблю вводити все у ремісничу історію. Є люди, які мають публічне реноме і мають публічний запит, які можуть щось сказати суспільству. Є люди, які мають публічний запит на розвагу. Не завжди вони можуть сказати щось суспільству, але вони добре роблять терапевтичну роботу розважаючи.
Суть не в тому, ким є особа — актором, спортсменом, політиком чи представником шоу-бізнесу, чи навіть відомим художником чи істориком. Головне — це їхня публічна діяльність. Коли чую, що "актори повинні...", я закликаю не підносити це на п'єдестал. Багато акторів можуть бути неймовірно талановитими, проте не завжди мають достатньо знань або навичок спілкування. Це стосується всіх сфер, в тому числі журналістики, де іноді працюють люди, які опинилися там випадково. Тому не можна узагальнювати, кажучи, що "актор повинен". Актору корисно бути універсальним, адже його робота пов'язана з виходом на сцену або в кадр, на відміну від режисера. Тим не менш, навіть якщо актор талановитий, але має обмежені можливості, він може знайти своє місце в цій системі. Однак, я б не надала йому слово в важливих питаннях. Отже, давайте сформулюємо питання інакше: які обов'язки покладаються на людей, які мають публічний вплив? Звісно, вони повинні підтримувати свою країну.
А от яка місія? Я сиджу у своїй квартирі, я в теплі поки що. Але яка з мене місія, окрім того, що я роблю свою роботу, яка може вплинути на швидшу інтеграцію мого суспільства в україномовний фон, який довбають ракетами, підтверджуючи, що туди дивитися не можна, користуватися цим не можна, і цим говорити не можна. Це моя задача, до якої я і до вторгнення була дотична. У мене нічого не змінилося, тільки швидкості перемикнулися. Якщо раніше не так було категорично, то тепер це кризово, тому що це питання виживання нації. Тепер усе швидше. От і все. І звичайно, моя задача - здобути ресурс, щоб купити хлопцям і дівчатам те, що і всі адекватні й тверезі роблять. Але я не переформатувалася у щось інше.
Зображення: надане прес-службою
Я усвідомлюю, які дії можуть спонукати моїх співвітчизників швидше стати українцями і пробудитися. Розумію, що можу зробити за кордоном, використовуючи свої численні міжнародні поїздки, та те, як можу взаємодіяти з іноземцями, щоб вони не втрачали інтересу до України. Це надзвичайно важлива місія. Проте я не привожу нічого, окрім кіномистецтва. Я залучаюсь до діалогу на всіх можливих платформах, щоб спростувати дезінформаційні атаки, які надходять з країни-агресора.
Я займаюся не лише кінематографом. Я також створюю аудіогіди для музеїв, що є частиною моєї публічної діяльності. В процесі цієї роботи я маю зустрічі з мерами, адже важливо мати аудіодоріжки в найвідоміших музеях світу. Це не лише культурна, а й політична ініціатива, адже наш прапор майорить на цих музеях.
Чи вдається Україні передавати світу справжню інформацію?
Коли навколо так багато бурь, можна помітити, як світ стає все більш розділеним і радикалізованим. Демократія протистоїть авторитаризму. Не варто вважати закордонних громадян кращими за наших. Є люди, для яких Україна здається далеким поняттям, їх більше цікавлять власні проблеми. У нас теж є громадяни, які прагнуть, щоб все це закінчилося будь-якою ціною. Їм байдуже, хто і що, головне — стабільність у житті. Але що можна сказати про тих, хто зовсім не пов'язаний з нашими справами? У нас своїх людей вистачає, а як на інших територіях?
Я вважаю, що з їхнім суспільством мають говорити їхні еліти. Наша задача, щоб їхні еліти були на нашому боці. А суспільство можна якомога більше у це присвячувати. Так, долучатися на всіх рівнях. Наші політики, науковці, наші лідери думок мають говорити з їхніми елітами. Наші митці мають говорити з їхніми митцями, які впливають на їхні еліти. Тобто та пасіонарна меншість є у кожній країні. Наша задача - не втратити звʼязки з пасіонарними меншостями. А в глибинних маргіналізованих суспільствах нижче завжди знаходиться той, хто там мутить воду. Тому з ними варто розмовляти їхнім меншостям.
Ось є жінка, яка відчуває холод, і їй важко зрозуміти причинно-наслідкові зв'язки. Ви ж не станете їй розповідати про історію України чи про стосунки з Росією, про те, що відбувається і чому. Вона вважає, що це був "один народ", і так живе. Чи будете ви намагатися донести до неї складні концепції? Напевно, ні. Тож до кого ви звернетесь? До тих, хто готовий сприймати такі непрості ідеї.
Постер до фільму: наданий пресслужбою "БожеВільні"
Чи підтримуєте ви контакт з колегами з Російської Федерації?
Ні, я намагалася зв’язатися з кимось на самому початку вторгнення, але виявила, що заблокована в їхньому списку друзів. Мені здається, це було зроблено з прагнення до самозахисту. Ситуація там розвивалася дуже швидко. Вірю, що багатьох попередили ще до початку агресії: або тримай рот на замку, або тебе чекають неприємності. І, відповідно, всі мовчали. Дехто пішов у внутрішню еміграцію, інші виїхали з країни, а треті почали висловлювати те, що подобається [російській владі], щоб забезпечити собі комфортне життя.
Хто з них вартий більшої зневаги? Той, хто обрав шлях внутрішньої еміграції та мовчить, чи той, хто активно підтримує диктатуру у своїй державі?
Той, хто підтримує владу, мабуть, більше, бо він двічі себе продав. Але я не можу виправдати нікого. Навіть ті, хто виїхали, якщо вони не голосно артикулюють свою позицію, для мене це те ж саме. Вони просто виїхали. Вони не заявляють, вони не борються з тим, що зростилося. Це ж не за рік зростилося. Ми щоразу виходили на всі площі. Чому вони не були такими людними? Чому не докладався кожен? Становлення цієї системи відбувалося 30 років. Ті, хто системно був проти, вже в могилах або в таборах. Ті, хто пішов на компроміс, скоїв злочин. Але я не маю права засуджувати. Кожен випадок субʼєктивний. Але в той самий час у мене нема ніякої емпатії. Мене не цікавить більше ситуація там. Мені буде цікаво тільки тоді, коли в них почнуться процеси розпаду. Хочу, щоб вони відчепилися від нас, а нам би зберегти себе.
Як ви вважаєте, чи маємо ми постійно оглядатися на росіян? Ось той росіянин підтримав Україну...
Рівно в тій самій мірі, як публічний поляк чи публічний француз. Ми ж усі тішилися, коли Ален Делон підтримував Україну. Але надавати домінацію росіянам, як у нас зараз цим зловживають, я б не стала. Бо це знову ж меншовартість. Це має бути, якщо людина чогось досягла і вона відкрито і постійно [підтримувала], як Новодворська чи Нємцов. А решта - підтримують і дякую. Якщо ви ризикуєте своїм життям, своїм здоровʼям, якщо ви ризикуєте, як ми тут, то ви напевно вже не росіянин, ви вже напевно просто здорова людина.
У нацистській Німеччині теж була Марлен Дітріх, яка поїхала звідти. І була зовсім інша ситуація. Але це їхні проблеми - лікувати своє суспільство. Вони мають хворе суспільство. Нам хай дадуть спокій. Чому ми навіть зараз з вами приділяємо цьому так багато уваги? Людина, яка має світову славу, якусь публічність і яка відкрито підтримує сторону правди, вона вже ризикує, що їй це запамʼятають. Тому хто ця людина за національністю, мені абсолютно байдуже. Я бачу, що це публічна людина, яку знають мільйони людей, і яка створила собі вже проблеми.
Сьогодні ми ставимо питання: ви підтримуєте авторитаризм чи демократію? Які цінності вам близькі? На цьому етапі національна приналежність втрачає свою актуальність. У нас є китайці, які стали на бік України та змушені були залишити свою країну, а також індуси, які підтримують нашу справу. Проте існують й авторитарні держави, де також є опозиція, що виступає на підтримку України і не бачить свого майбутнього в умовах авторитаризму. Як на це реагувати? Інша частина суспільства відчуває себе комфортно в наявній системі. В демократичних країнах деякі громадяни настільки розслаблені, що втрачають розуміння цінностей демократії, прагнучи лише стабільності. А є й такі цінності, що лише формально проголошуються як демократичні. Світ змінюється. Для мене важливо розрізняти людей, які дотримуються демократичних принципів, та тих, хто готовий прийняти авторитарний лад.
Фільм "БожеВільні" не повертає нас знову до обговорення теми Росії?
Ця тема присвячена Радянському Союзу 70-х років минулого століття. Події, що розгортаються у фільмі, охоплюють період з 1972 по 1978 рік. Ми досліджуємо каральну психіатрію як інструмент репресій тоталітарного режиму, який ми засуджуємо. Наш фокус на Радянському Союзі, без прив'язки до сучасної Росії. Навіть про ГУЛАГ ми не можемо знімати, проте це не означає, що ми не повинні говорити про це. Це ще одна трагічна сторінка, через яку пройшли Світличний та безліч дисидентів, над якими проводили жорстокі медичні експерименти, перетворюючи їх на бездушних людей. Саме про це і йдеться у нашому фільмі. Він також торкається сучасної Росії в контексті нещодавно ухваленого закону, який відновлює практики жорстокого поводження з людьми. Цей фільм про 20 століття, коли Україна була глибоко під колоніальним гнітом Радянського Союзу, і він не містить романтичного погляду на СРСР.
Постер до фільму: наданий пресслужбою "БожеВільні"
Чи може Україна впливати на мовне питання через культурні продукти?
Це не може статися швидко. Необхідно створити україномовний освітній простір, який охоплює не лише уроки і заняття, а й перерви та їдальні. Якщо діти спілкуються російською під час перерв, а на уроках переходять на українську, цього не вдасться досягти. Вони продовжуватимуть говорити російською зі звички. Але коли дитина переступить поріг і не матиме вибору, адже це вимога закону, ви побачите, як швидко це зміниться.
Російська музика продовжує займати провідні позиції в українських чартах. Які, на вашу думку, можуть бути причини цього явища?
Тому що російська мова не стала токсичною. Це звичка. Вони не сприймають це як російський продукт, вони сприймають це як елемент своєї звички. Має бути жорстка регуляція закону, визнати весь державний простір україномовним. Удома - як хочете, але навіть це змінить ситуацію. Адже ви виходитимете в соціум, а він буде змінюватися на україномовний. Українізація відбуватиметься через освітні заклади.
Другий варіант полягає в тому, що коли Україна здобуде перемогу, а Росія зазнає краху і ослабне, то ніхто не буде прагнути говорити російською, і ніхто не захоче підтримувати поразок. Усі захочуть приєднатися до переможців. Але для цього ще необхідно провести чимало роботи.
