Також на сайті
Дисертація
Наукові статті
Есе
Сайт
picture1
М. Балацького

Послуги


Конкурси



Головна - Книги - "Казка про Маринку і Мишенятко" (Тетяна Луньова)
"Казка про Маринку і Мишенятко" (Тетяна Луньова)

Повний текст казки розміщено нижче.
Також його можна завантажити у форматі PDF (300 Kb)

Друковане видання казки готується у видавництві "Авіаз".



УСІ МИ БУДЕМО КОРОЛЕВАМИ,
або
Казка про Маринку та Мишенятко


Люба моя дівчинко, я розповім тобі казочку про Маринку й Мишенятко. А ще я відкрию тобі Велику Таємницю. І ми зберігатимемо її у великому секреті: таємниці ж бо негоже розбазікувати.
Ш-ш-ш. Нас ніхто не підслуховує? Ти думаєш, що ні? Що ж, тоді, моя хороша дівчинко, сідай близенько, влаштовуйся зручніше.



1 ПОРЯТУНОК
– Маринко, негайно іди спати! Уже пізно!
– Але таточку, ще трошки, ще трішечки!
– Марино, я сказав: час лягати спати!
– Я не хочу, я зовсім не хочу спати, а тут так весело...
Маринка збиралася ще щось сказати, але батько міцно схопив її за руку й потягнув із зали.
Маринка спробувала пручатися, заскиглила, потім заплакала, але батько був невблаганним.
Коли двері кімнати зачинилися, Маринка розридалася.
Сама, зовсім сама! У порожній кімнаті! А там, там, у залі тато, мама, гості – усі, усі, окрім неї, весело танцюють і їдять смачне морозиво. Хіба це справедливо? Хіба так можна, залишати її саму в напівтемній кімнаті? У порожній похмурій кімнаті, де нікого, нікого...
І Маринка заплакала ще голосніше.
Бум! Хлоп! Дзінь!
Що це?
Маринка озирнулася. На підлозі лежала книга, коробочка з фарбами й уламки вази.
Шльоп! шльоп! шльоп!
Один за одним впали три журнали.
Дівчинка підвела очі на полицю. Там вимахував хвостом великий товстий рудий кіт.
– Марселю, що ти робиш? – звернулася до кота Маринка.
Марсель нічого не відповів, тріпонув вухами, змахнув хвостом ще раз й плигнув на стіл.
Дзень!
Додолу полетів годинник.
– Марселю! – обурено вигукнула Маринка. – Ти мені все в кімнаті поламаєш! Припини негайно, чуєш?
Трісь!
Приземлилася чашка.
– Марселю! – щосили закричала Маринка. – Зупинись, Марселю!
І тут кіт Марсель зупинився. Але зовсім не тому, що послухався Маринку. Він готувався до вирішального стрибка. Пригнув вуха, підтягнувся, ще мить...
У кутку тремтіло маленьке мишенятко.
Тіло Марселя напружилося. Він відірвався від землі...
– Ох! – застогнав Марсель. – Ох – хо – хох! Як же боляче!..
Кіт тер лапою свій розпухлий ніс:
– Ой – ой – йой! Куди поділося це кляте мишеня? Йому ж було нікуди тікати!
– І тобі не соромно? – суворо запитала Марселя Маринка, притискаючи до грудей перелякане сіре створіння. – Не соромно? Ти, великий кіт, напав на малесеньке беззахисне мишеня?
– Ох – хо – хох! – скімлив Марсель. – Викликайте мені швидку допомогу. Мені потрібен травматолог... Постільний режим, мене врятує тільки постільний режим.
І Марсель розлігся на Маринчиному ліжку.
– Геть! – зігнала кота Маринка. – Тобі татко не дозволяє лежати на ліжках.
– Ох, Маринко, Маринко, – простогнав Марсель. – У тебе немає ні краплі жалю до нещасного травмованого кота. Жодної краплиночки... – бурмотів Марсель, вибираючи, на яку подушку краще лягти.
– Я з тобою не сперечатимуся, – твердо відказала Маринка.
– Няв! – тільки й встиг ойкнути Марсель і опинився за дверима.

2 ТАЄМНИЦЯ
– Ну ось, – промовила Маринка, опустивши Мишеня на підлогу. – Тепер ти в безпеці.
І Маринка заходилася прибирати в кімнаті.
– Дякую, – почула Маринка тоненький голосочок. – Дякую тобі, що ти врятувала мене.
Дівчинка облишила прибирання і нахилилася до Мишеняти. Воно сиділо коло розбитого годинника й дивилося своїми чорними оченятами на Маринку.
– Дякую від щирого серця тобі, добра дівчинко, – іще раз повторило Мишенятко.
– Ти врятувала мені життя, – продовжувало воно, – і я хочу віддячити тобі. Я відкрию тобі велику таємницю.
Маринка нахилилася й простягнула Мишеняті руку. Воно одразу вмостилося на її долоні.
– Ти не просто дівчинка, ти – Принцеса. І коли ти виростеш, ти станеш Справжньою Королевою. Але я також не просто мишеня. Я – Принц Мишачого королівства, і коли я виросту, я теж буду Королем.
– Правда? – зраділа Маринка. – І я зможу носити корону, як справжня королева?
– Звичайно, – відповіло Мишеня. – Звичайно, ти носитимеш корону, тому що ти будеш справжньою королевою.
– А ти? – зацікавилася дівчинка. – Ти теж носитимеш корону?
– Ні, – відповіло Мишеня.
– Ти не будеш справжнім мишачим королем? – засмутилася Маринка.
– Буду, – відказало Мишеня. – Але в короні дуже незручно тікати від котів.

3 МИШАЧИЙ БАЛ
– Якщо хочеш, ходімо до мене в гості, – запропонувало Маринці Мишенятко. – Я познайомлю тебе зі своїми татком і мамою.
– А де ти живеш? – поцікавилася дівчинка.
– На горищі твого будинку, – відказало Мишеня.
– На горищі? – здивувалася Маринка.
Вона ніколи не була на горищі і їй жодного разу не спало на думку, що на горищі хтось живе.
– То що? Ходімо? – Мишеня налаштувалося іти.
– Ходімо! – вигукнула Маринка.
Марселя під дверима вже не було, видно, кудись подався спати, і ніхто не помітив, як дівчинка і Мишенятко вийшли з кімнати.
– А як ми потрапимо на горище? – запитала Маринка.
– Ми піднімемося драбиною, – пояснило Мишеня.
– Я боюся, – завагалася, чи варто їй іти, Маринка.
– Сміливіше, – підбадьорило її Мишеня. – Я притримуватиму драбину, поки ти піднімешся нагору.
– Добре, – усе ще з острахом в голосі промовила дівчинка.
Але на горище Маринка дісталася швидко. Вона полегшено зітхнула й озирнулася навколо.
Скільки мишей! Великі й маленькі, сірі й рудуваті. Їх було так багато, що Маринка не змогла б їх полічити.
А Мишеня вже тягнуло дівчинку кудись вправо.
Там на пучкові соломи сиділи дві миші з величавою поставою.
– Мамо, тато, – підбігло до них Мишеня. – Познайомтеся. Це – Маринка. Вона врятувала мене від пазурів рудого Марселя.
– Радий вітати тебе, Маринко, – піднявся назустріч дівчинці тато Мишеняти.
– Ми ніколи не забудемо твого доброго вчинку, – зі сльозами на очах сказала мама Мишеняти.
– Маринко, – звернувся Мишенятин тато, – сьогодні в нас свято. За п’ять хвилин ми розпочинаємо великий бал. Я запрошую тебе бути почесною гостею.
– З радістю потанцюю з вами! – із щирим захопленням відповіла дівчинка й щасливо посміхнулася. Але враз її обличчя спохмурніло. – У мене ж немає бального плаття.
Тато й мама Мишеняти перезирнулися.
– Ходімо зі мною, – сказала мама-миша.
І Маринка пішла за мамою Мишеняти в найдальший куток горища. Вони зупинилися перед великою скринею.
– Оце так скриня! – вихопилося в Маринки. – Але вона замкнена. Як же ми цю скриню відкриємо?
Мама-мишка нічого не відповіла, лише простягнула Маринці великий ключ.
Замок, напевно, заіржавів, бо ключ довго не хотів повертатися. Дівчинка натиснула сильніше, у замкові щось заскрипіло, і враз він відкрився.
Скриня була повна бальних суконь.
– Яку ж вибрати? – завагалася Маринка.
– Одягай золотисту, – почула вона голосок мами-миші. – Ти ж – майбутня королева.

4 КОРОЛІВСЬКИЙ ДОГОВІР
На мишачому балу було дуже весело. Маринка натанцювалася донесхочу, натішилася своєю надзвичайною сукнею. Швидко сплинула ніч. Настав час повертатися у своє ліжечко.
Маринка підійшла до батьків Мишеняти попрощатися.
– Завжди будемо раді знову бачити тебе в нас у гостях, – сказали вони.
– Дякую за запрошення, неодмінно завітаю до вас, – ввічливо відказала дівчинка і вже зібралася іти, однак тато Мишеняти її затримав.
– Маринко, – сказав він. – Я знаю, що ти втомилася і хочеш спати, але я маю розповісти тобі дуже важливу річ.
– Давно-давно, триста років тому, – почав він, – два королі, твій пра-пра-прадід і мій пра-пра-прадід, домовилися, що будуть допомагати один одному. Вони підписали договір і суворо його дотримувалися. Твій пра-пра-прадід ніколи не тримав у будинку котів, і за це миші не шкодили його полям, підбираючи лише те зерно, яке обтрусилося з колосків. Не раз попереджав мій пра-пра-прадід твого пра-пра-прадіда про бурю чи суховій, і твій пра-пра-прадід ніколи не знав лиха. Так жили два королівства в мирі й злагоді. Але час минав, і хоча ми, миші, ще жодного разу не порушили договір, твої батьки забули про нього. Вони завели рудого Марселя і, я чув, збираються придбати ще двох котів, бо бояться за зібраний урожай.
– Маринко, сьогодні – незвичайна ніч, – продовжував тато Мишеняти. – Саме в цю ніч триста років тому наші пра-пра-прадіди підписали королівський договір. Ти – майбутня королева. Я уже старий, і скоро нашим королівством правитиме мій син, якого ти врятувала...
Мишачий король захвилювався і закашлявся.
– Я Вас зрозуміла, Ваша Величносте, – задзвенів голосок Маринки. – Я згодна підписати новий договір й урочисто обіцяю Вам, моєму другові принцу Мишеняті, й усім мишам ніколи не порушувати його.
– Мир! Мир! Ура! Ура! Ура Королеві Маринці! – радісно залунало звідусіль.

5 ПОДАРУНОК ДЛЯ ІРИНКИ
Маринка сиділа задумана за своїм столиком.
– Привіт! – з нірки в кутку вигулькнуло Мишеня. – Ой, Маринко, ти розв’язуєш задачу? – запитало воно. – Я прийду пізніше.
– Здрастуй, друже, – відказала Маринка. – Залишайся, залишайся. Я уже зробила домашнє завдання, а тепер намагаюся придумати хороший подарунок для своєї подружки Іринки.
– Подарунок для твоєї найкращої подружки? – уточнило Мишеня.
– Так, – кивнула головою дівчинка. – В Іринки скоро день народження і я хочу подарувати їй щось справді надзвичайне.
– А хіба не кожен подарунок – надзвичайний? – здивувалося Мишеня.
– У тому-то й річ, що ні! Ось послухай. Минуло року я також ходила на день народження до Іринки. Їй подарували багато подарунків, але вона їм не зраділа, бо були ті подарунки майже всі однакові: три записники, п’ять ручок, дві носові хустинки, дві чашки, сім олівців.
– А, я зрозумів! – вигукнуло Мишеня. – Ти хочеш подарувати Іринці щось небуденне й прекрасне.
– Так! – підтвердила Маринка. – Небуденне й прекрасне.
– Будемо думати, – почесало за правим вушком Мишеня.
І вони сіли на Маринчиному ліжечку й думали про подарунок. Маринка навіть почала дрімати, коли Мишеня стрибнуло їй на коліна.
– Придумав! Придумав! – закричало воно.
– Тихіше! – сполохалась Маринка. – Ще Марсель почує й запідозрить, що тут, окрім мене, хтось є.
– Ось що ми зробимо, – уже спокійніше сказало Мишеня. – Ми подаруємо Іринці гіацинт.
– Гіацинт? – перепитала Маринка. – Що таке гіацинт?
– Гіацинт – це дуже красива й запашна квітка.
– Але квіти швидко в’януть, – заперечила Маринка.
– Ми подаруємо не зрізаний гіацинт, а квітку в горщику, – наполягало Мишеня.
– Хіба це надзвичайний подарунок? – засумнівалася Маринка.
– Атож, – упевнено кивнуло головою Мишеня. – Коли в Іринки день народження?
– Через місяць.
– Ще встигнемо. Я принесу тобі цибулинку гіацинта. Ти посадиш її, поливатимеш, і через тиждень над землею з’являться перші листочки. Потім вони побільшають і якраз через місяць гіацинт буде готовим розцвісти. Ти подаруєш його Іринці й вона зможе довго милуватися ним.
– А потім?
– А потім Іринка сама доглядатиме гіацинт і він розквітатиме кожного року.
Маринка на мить замислилася й сказала:
– Думаю, варто спробувати.
Наступного дня Мишеня принесло їй цибулинку. Вона була схожа на звичайну цибулю і Маринка знову завагалася. Але вона не хотіла ображати свого друга, і нічого йому не сказала. Вони разом посадили цибулинку й поставили горщик на підвіконня.
Минали дні. Як Маринка не придивлялася, вона не могла помітити ніяких листочків над цибулинкою.
– Невже не проросте? – хвилювалася вона.
– Проросте, – упевнено відповідало Мишенятко.
І цибулинка дійсно проросла. Спершу з’явилося два світло-зелених листочки, потім ще два. Маринка турботливо доглядала за гіацинтом.
Коли настав день народження Іринки, Маринка обережно загорнула гіацинт у пакет. Вона вже збиралася іти, коли почула знайомий голосочок.
– Зачекай! Зачекай, Маринко!
– Привіт, Мишенятко! – радісно привітала свого друга дівчинка. – Але вибач, поспілкуємося іншим разом, я поспішаю.
– Я тебе надовго не затримаю. Дай-но я поговорю з гіацинтом.
– З ким-ким? – перепитала Маринка.
– З квіткою, яку ти виростила.
– Це навіщо? – не зрозуміла Маринка.
– А ти казала гіацинтові, що він буде подарунком для твоєї найкращої подружки? – запитало Мишеня.
Це запитання так здивувало Маринку, що вона нічого не сказала і лише заперечно похитала головою.
– Ось бачиш, – продовжувало Мишеня. – А як же гіацинт здогадається, що він – надзвичайний подарунок?
– А навіщо йому про це здогадуватися? – усе ще не розуміла Мишеняту Маринка.
– А що би ти зробила, якби ти була надзвичайним подарунком? – не відповіло на Маринчине запитання Мишеня.
– Я? – перепитала Маринка. – Я – подарунком? Я не знаю. Я ніколи про це не думала.
– А ти уяви, – наполягало Мишеня.
– Тоді, напевно, я б спробувала бути якомога кращою, – подумавши, сказала Маринка.
– Ось бачиш! – тріумфально вигукнуло Мишеня. – Якомога кращою! Так само і гіацинт. Якщо він знатиме, що він – надзвичайний подарунок, він цвістиме щонайпишніше.
– Ну що ж, розмовляй, – посміхнулася Мишеняткові Маринка.
У квартирі Іринки було гамірно. Гості вже збиралися до столу, коли прийшла, трішки припізнившись, Маринка.
– Іринко, ти – моя найкраща подружка. Я дарую тобі цей подарунок від щирого серця і сподіваюся, що він принесе тобі радість. – З цими словами Маринка простягнула подружці гіацинт.
І щойно Іринка доторкнулася до нього, як сталося диво. З самої серединки, з-поміж листочків, вистрелила зелена стрілочка. Вона тягнулася вгору, а на ній з’являлися світло-зелені пуп’янки. Ось стрілочка перестала рости, а пуп’янки почали рожевіти. За кілька хвилин вони стали яскраво-рожевими.
Тінь! Розкрилася перша квіточка.
Тінь! Тінь! Уся кімната сповнилася неймовірними пахощами.
– Це – надзвичайний подарунок! – засміялася Іринка й поцілувала Маринку в щічку.
– Це – надзвичайний подарунок! – солодка хвиля щастя розлилася в Маринчиному серці.

6 МЕТЕЛИКОКОРД
У Маринки в кімнаті з’явилося страховисько.
Воно було велике й чорне і вимагало, щоб Маринка щодня цілу годину його розважала.
Маринчині тато й мама називали це страховисько “піаніно”, а годину Маринчиних мук – “грою на піаніно”.
Маринка ніяк не могла зрозуміти, яка ж це гра, коли їй зовсім не цікаво й не весело.
Отак одного разу сиділа Маринка перед страховиськом і з ненавистю натискала на білі та чорні клавіші. Страховисько у відповідь гидко вило й верещало.
До кімнати зазирнула мама:
– Граєш? Добре! У тебе вже набагато краще виходить, – сказала вона й міцно причинила за собою двері.
Маринка подивилася на годинник. За чверть сьома. Ще п’ятнадцять хвилин.
– Угу-гу-гу! – сміялося над дівчинкою піаніно. – Ще п’ятнадцять хвилин я тебе помучу. Угу-гу-гу!
Щойно велика стрілка годинника торкнулася дванадцятої, Маринка захлопнула кришку піаніно. Все! Можна не думати про страховисько до завтра.
– Апчхи! – чхнув хтось під ліжком.
– Марселю? – запитала Маринка.
– Марсель тут? – той, хто чихав, прожогом вилетів з-під ліжка.
– Ні-ні! – поспішила заспокоїти свого маленького друга Маринка. – Просто я не впізнала тебе, Мишенятко.
– Що це ти робила? – поцікавилося в Маринки Мишеня. – Був такий страшний звук, що я боявся підійти ближче. Довелося сидіти під ліжком, а там, мушу тобі сказати, стільки пилу...
– Я боролася зі страховиськом.
– Страховиськом?
– Так. Ось воно, дивися.
І Маринка посадила Мишеня на піаніно. Воно пробіглося туди й сюди.
– Чому ти думаєш, що твоє піаніно – страховисько? – запитало Мишеня Маринку.
– Ти ж сам чув, як воно завиває, – відповіла Маринка. – І воно щодня мучить мене цілісіньку годину.
– Маринко, – зашепотіло Мишеня, – насправді твоє піаніно ніяке не страховисько. Його зачаклували.
– Зачаклували? – не повірила Маринка.
– Атож. Твоє піаніно зачаклували й воно перетворилося на страховисько. А насправді воно – метеликокорд.
– Як це – метеликокорд? – не збагнула дівчинка.
– Ходімо до мене на горище. Я тобі все поясню, – запропонувало Мишенятко.
Хоча Маринка все ще боялася підніматися по драбині, їй кортіло дізнатися, що таке метеликокорд, і вона сказала Мишеняті:
– Ходімо.
За мить Маринка та Мишенятко були вже на горищі.
Щойно Маринка привіталася з батьками Мишеняти, як воно покликало її проходити далі. На горищі було напівтемно, і дівчинка ледве не впала, перечепившись через якусь коробку.
– Ось мій метеликокорд! – вигукнуло Мишенятко.
І Маринка побачила ... своє піаніно. Але ні, це було не зовсім піаніно, роздивившись, зрозуміла дівчинка.
– Що це? – запитала вона.
– Це – клавесин, – відповіло Мишенятко. – Його зачаклували багато років тому й твоя пра-прабабуся, подумавши, що цей клавесин – страховисько, наказала занести його на горище. З того часу про нього ніхто не згадував. Але мій пра-прадідусь зумів розчаклувати клавесин і він знову перетворився на метеликокорд.
– Поясни нарешті, що таке метеликокорд! – з нетерпінням вигукнула Маринка.
Мишенятко нічого не відповіло, тільки посміхнулося й стрибнуло на клавесин. Швидко-швидко забігало воно вправо-вліво, натискаючи пожовтілі від часу клавіші.
І тут почало відбуватися щось неймовірне. Кожного разу, коли маленькі лапки торкалася якоїсь клавіші, з клавесину вилітав метелик. Рожевий, блакитний, жовтий, зелений, золотистий... Метелики зникали не одразу, а залишалися в повітрі декілька секунд, тріпотіли крильцями, кружляли, а потім поволі розчинялися. Але з’являлися нові й нові метелики. Малинові, оранжеві, сріблясті... Маринка помітила, що метелики не просто безладно літають, а малюють у повітрі візерунки.
– Як гарно, – вихопилося в дівчинки.
Мишенятко перестало бігати по клавішам, останні метелики ще трохи покружляли в повітрі й зникли.
– Тепер ти зрозуміла, що таке метеликокорд? – Мишенятко зістрибнуло на підлогу.
Маринка тільки зітнула плечима.
– Це було дуже красиво, – сказала вона у відповідь.
– Ну гаразд, – розсміялося Мишенятко. – Я усе тобі поясню. Кожне піаніно, коли народжується, мріє бути метеликокордом, щоб люди грали на ньому й насолоджувалися. І тому кожне піаніно хоче, щоб у ньому поселилися різнокольорові метелики. Але коли злим чарівникам вдається зачаклувати піаніно, метелики не можуть у ньому жити й зникають.
– А ти знаєш, як можна розчаклувати піаніно, з якого зникли метелики? – запитала в Мишенятки Маринка.
– Знаю. Але це дуже й дуже непросто, – похитало головою Мишенятко.
– Я хочу спробувати, – твердо сказала Маринка. – Мабуть, моє піаніно чекає не дочекається, коли я здогадаюся, що воно – метеликокорд, і розчаклую його.
Почувши ці слова, Мишенятко знову застрибнуло на класвесин і зашепотіло Маринці на вушко.
– Для того, щоб розчаклувати піаніно, треба протягом трьох місяців кожного дня прокидатися рівно о шостій годині ранку й годину грати на піаніно. При цьому не можна сердитися чи дратуватися. Треба грати й подумки говорити чарівні слова “Нотки-метелики, повертайтеся, у гарні мелодії разом злітайтеся”.
– І цього буде досить? – запитала Маринка.
– Ні, не досить, – відказало Мишеня й зашепотіло далі. – Також кожного дня увечері ще годину треба грати на піаніно, примовляючи ті самі слова.
– Кожного дня! – зітхнула Маринка. – І це точно допоможе?
– Усе залежить від того, як ти вимовлятимеш чарівні слова, – відказало Мишеня.
Хоча Маринка дуже любила поспати, їй було страшенно жаль своє піаніно й вона вставала щодня рівно о шостій годині. У Маринки злипалися очі, але вона лагідно натискала на клавіші й промовляла “Нотки-метелики, повертайтеся, у гарні мелодії разом злітайтеся”.
Якось у неділю день видався дощовий, у будинку було тихо – усі спали, і Маринка, прокинувшись о шостій, подумала: “Лише сьогодні, один день, я посплю трішечки довше. За один день нічого не станеться.” І вона повернулася на інший бік і накрилася ковдрою.
– Уставай! Уставай! – Мишенятко кричало так голосно, що могло б розбудити Марселя, який дрімав під дверима. – Тобі не можна спати. Ти повинна розчаклувати своє піаніно. Це має статися сьогодні, або ніколи.
Маринка одразу вистрибнула з ліжечка.
Вона сіла за піаніно.
“Нотки-метелики, повертайтеся, у гарні мелодії разом злітайтеся”, – почала промовляти Маринка, граючи тихенько, щоб нікого не розбудити.
І щойно Маринка сказала чарівні слова втретє, як з її піаніно вилетів метелик. За ним іще один, іще один...
– Грай, грай, не зупиняйся, – підбадьорювало дівчинку Мишенятко.
І Маринка грала й грала. Метелики заповнили кімнату, їм стало тісно й вони розлетілися по всьому будинку.
– Це було дуже красиво, – сказав тато, коли Маринка перестала грати.
– Це було казково, – підхопила мама.
– Ура! Я розчаклувала піаніно! – радісно закричала Маринка, цілуючи батьків.
– Так, ти справжня чарівниця, – сказав тато.
“Маринка не просто чарівниця, вона – майбутня королева”, – подумало Мишенятко, надійно заховавшись у Маринчиній кишені.

7 РИБКИ Й НАМИСТИНКИ
– Яка краса! – вигукнуло Мишеня, стрибнувши на Маринчин стіл, на якому лежали різнокольорові намистинки.
– Усе це треба викинути, – зітхнула Маринка. – Татко сказав, що такі дрібниці тільки засмічують мій стіл і від них немає жодної користі.
– Давай не будемо нічого викидати, – запропонувало Мишеня, милуючись великою золотистою намистиною.
– Татко дізнається й буде дуже сердитися, – зітхнула Маринка.
– Татко тільки похвалить тебе, – хитро підморгнуло Мишеня дівчинці.
І тут Маринка не стала сперечатися, вона вже добре знала свого кмітливого друга й здогадалася, що Мишеня щось вигадало. І справді, Мишеня зашепотіло:
– Ми перетворимо твої намистинки на рибок.
– На рибок? – широко відкрила очі від здивування Маринка.
– Так, на яскравих чарівних рибок, – підтвердило Мишеня, – таких, які плавають в океані. Для цього нам потрібні...
– Чарівні слова! – вигукнула Маринка.
– Ну, чарівні слова теж не завадять, – сказало Мишеня. – Але найперше нам потрібні шматочки дроту.
– Де ж його дістати? – замислилася Маринка.
– Є одне таке місце, – сказало Мишеня.
– Далеко? – запитала дівчинка.
– Високо! – підморгнуло їй Мишеня.
– Я знаю, це твоє горище! – сплеснула в долоні Маринка.
І Мишенятко та Маринка розсміялися.
– Мені піти з тобою? – запитала дівчинка.
– Ні, не треба, я сам справлюся. А ти тим часом подумай, яких рибок хочеш, – сказало Мишеня й гайнуло з Маринчиної кімнати.
Щойно Мишеня вийшло, як двері знову прочинилися.
– Ти щось забув? – запитала Маринка, не обертаючись.
– Няв, – почула вона у відповідь. – Відколи ти не вітаєшся зі мною?
На Маринку дивився обурений Марсель.
Маринка не розгубилася.
– А відколи ти приходиш заважати мені працювати замість того, щоб дивитися телевізор? – суворо запитала вона.
– Ой, Маринко, – зітхнув рудий Марсель і очі його стали сумними. – Я прийшов до тебе як до останнього справжнього друга. Тато прогнав мене з дивана. “Геть, Марселю, – сказав він. – Іди краще мишей ловити”. А де я їх упіймаю, якщо в усьому будинку немає жодної миші? Більше ніколи, ніколи не подивлюся я свій улюблений телевізор...
І Марсель розплакався.
Маринка знала, що насправді все було не так трагічно. Марсель завжди все перебільшував. Татко любив рудого кота і, Маринка була певна, за кілька днів сам покличе Марселя на диван перед телевізором.
Однак, якщо з Марселем усе мало бути гаразд, небезпека загрожувала Мишеняті й усьому його королівству. Ось-ось Мишеня повернеться, його побачить Марсель, і розпочне полювання. Заради того, щоб довести таткові, що він ловить мишей, рудий товстун не полінується навіть на горище полізти.
“Що ж робити? – гарячково думала Маринка. – Як урятувати Мишенятко?”
Марсель був так захоплений тим, щоб жалібно поплакати, що не помітив вагань дівчинки. Аж ось Маринці сяйнула думка.
– Марселю, руденький котику, – сказала Маринка, беручи рудька на руки. – Ти не заслуговуєш такого суворого покарання. Ти такий хороший кіт. Давай я принесу тобі молочка, а ти тим часом відпочинеш.
І Маринка поклала Марселя на крісло, підмостивши йому подушку.
Тут Маринка вдалася до хитрощів. Вона знала, що Марсель не тільки любив телевізор, а й обожнював подушки. Варто було йому доторкнутися до подушки, як він просто прилипав до неї й маніжився, поки хтось не проганяв його силоміць.
– Марселю, хороший котику, – повторила Маринка й метнулася до дверей.
Саме в ту мить, коли Маринка зачинила за собою двері, на порозі з’явилося Мишеня з оберемком дротин різної довжини.
“Тихо!” – на мигах показала Мишеняті Маринка. Дівчинка підхопила свого маленького друга й заховала його в кишеню.
– Ну скоро там моє молоко? – почувся з-за дверей невдоволений голос Марселя.
Маринка нічого не відповіла. Вона майнула на кухню й налила повну тарілочку молока.
П’ючи молоко, Марсель аж мружився від задоволення. А потому він умостився на кріслі й міцно-міцно заснув.
Маринка висадила Мишеня з кишені на стіл. Побачивши Марселя, Мишеня стрибнуло назад у Маринчину кишеню.
– Сміливіше! – дівчинка знову дістала Мишенятко з кишені. – Після молока Марсель спить так міцно, що його й гарматою не розбудити.
Мишенятко довіряло Маринці й не стало тікати додому.
І вони почали чаклувати.
– Намистинки перетворюються на рибок ось так, – своїми вправними лапками Мишеня зігнуло дротинку, нанизало декілька намистин, знову зігнуло її, нанизало ще кілька намистин.
Рибка вийшла дуже кумедна: товстенька, з червоною спинкою і синім животиком.
– Ось так, ось так, ось так, – повторила за Мишенятком Маринка.
Її рибка вдалася довгенька, зі смугастою спинкою й жовтеньким животиком.
– Так, так, так, – замиготіли лапки Мишенятки.
– Я люблю таких рибок: кругленьких, з червоною спинкою і жовтим животиком, – Маринка милувалася новою рибкою, яку зробило Мишеня.
– А мені подобаються ось такі, – Мишенятко розглядало рибку в Маринчиних руках: продовгувату, з фіолетовою спинкою та зеленим животиком.
За кілька годин на столі не залишилось жодної намистини, зате на ліжку, на полиці, і навіть на підлозі лежали різнокольорові рибки.
За дверима почулися кроки.
– Це тато, – вигукнула Маринка, ховаючи Мишенятко до кишені.
– Ти прибрала зі столу? – суворо запитав тато, зайшовши до кімнати.
Маринка кивнула у відповідь.
– Що це? – тато захоплено дивився на рибок.
– Це рибки, – відповіла Маринка. – Вони зараз сплять, бо вже ніч, а вранці прокинуться й будуть плавати по моїй кімнаті.
– Яка ти в мене розумниця! – татко погладив Маринку по голівці.
Тато допоміг Маринці почепити рибок на мотузочках до стелі. Маринчина кімната перетворилася на океан. І тато, і мама гралися з Маринкою в підводне царство.
Тільки Марсель не захотів гратися в цю гру. Він промуркотів, що не вміє плавати.

8 ДЖЕРЕЛО
Маринка рідко бачила татка таким стурбованим, як сьогодні ввечері.
– Я вже все спробував, я поставив найпотужніший насос, який тільки можна знайти, але він все одно не справляється, – сказав Маринчин тато її мамі, коли вся родина вечеряла.
Маринка не зразу зрозуміла, про що розмовляють її батьки.
– Якщо вода прибуватиме так швидко, за якийсь місяць-півтора нам доведеться ходити вдома в гумових чоботях, – продовжував тато.
– Яка вода, куди прибуватиме? – Маринка запитально подивилася на маму й тата.
І тато розказав Маринці, що трапилося:
– Десь з місяць тому, Маринко, ми з мамою помітили на підлозі в підвалі калюжі. Спершу ми подумали, що вони з’явилися через тривалі дощі. Однак дощі припинилися, а калюжі не зникали, і скоро не залишилося жодного сухого острівця підлоги. Тоді ми вирішили, що десь у підвалі протікає труба. Щонайретельніше перевірили ми кожну трубу, але всі вони були цілі. Не залишалося нічого, як купити насос. Спершу це допомогло, і кілька днів було сухо, та відучора вода прибуває з неймовірною швидкістю.
Маринка задумалася. Вона дуже любила воду: любила гуляти вздовж річки, любила плавати в озері, любила виловлювати трісочки й листочки, які несли рівчачки. Також Маринка знала, що без води засихають квіти й не можуть жити ні тварини, ні люди. А тепер виявилося, що вода може бути й небезпечною.
Тато помітив у Маринчиних очах острах.
– Не турбуйся, доню, – лагідно сказав він. – Іди лягай спати. Ми з мамою щось обов’язково придумаємо.
– Іди відпочивай, донечко, – ніжно поцілувала її мама.
Маринка побажала батькам доброї ночі, почистила зуби, і пірнула в своє ліжечко.
– Обережно! – задзвенів тоненький голосочок. – Іще трохи, і ти мене роздавиш.
Маринка завмерла.
– Мишенятко, де ти? – пошепки запитала дівчинка.
– Було під подушкою, а тепер прямо перед тобою, – почула вона у відповідь.
І справді, Мишеня сиділо на подушці. Маринка вмостилася поруч.
– Мені треба розповісти тобі щось надзвичайно важливе, – сказала вона Мишеняті.
– І мені треба розказати тобі щось неймовірно важливе, – відповіло їй Мишеня.
Вони подивилися один одному в вічі.
– Дому загрожує небезпека! – вигукнули Маринка й Мишеня в один голос і, здивовані, замовкли.
Маринка оговталася першою.
– Звідки ти знаєш? – запитала вона у Мишеняти.
– Ти маєш на увазі воду в підвалі? – з півслова зрозуміло її Мишеня.
– Так, – підтвердила дівчинка.
– Я теж живу в цьому будинку, як і ти. Це і мій дім, – трохи обурено відказало Мишеня. – І тому я теж переймаюся тим, що в ньому відбувається.
– Ну гаразд, – примирливо сказала Маринка, – давай не будемо сваритися. Краще скажи, ти знаєш, що нам робити?
– Саме тому я тут, – відповіло Мишеня. – Я знаю, як зарадити біді, але без твоєї допомоги не справлюся.
– Я готова тобі в усьому допомогти! – поспішила запевнити Маринка.
– Я в цьому й не сумніваюся, – відповіло Мишеня.
– То ти знаєш, що насправді трапилося? – допитувалася дівчинка.
– Так-так, – закивало головою Мишеня. – Це все через джерело.
– Джерело? – Маринка недовірливо подивилася на свого маленького друга.
– Джерело, – упевнено повторило Мишеня. – У лісі є джерело. Воно живило дві річечки: ту, вздовж якої ти гуляєш навесні й улітку, та іншу, яку ти ніколи не бачила: вона тече під землею.
– Річка під землею? – Маринка дивилася на Мишеня широко відкритими від здивування очима.
– Річка під землею, – повторило Мишеня. Ця підземна річка протікає прямо під нашим будинком.
Маринка все ще не розуміла, що сталося. А Мишеня продовжувало далі:
– Хтось кинув у джерело камінь і вода не змогла витікати назовні, а текла тільки в підземну річку. Ніхто про це не знав, а джерело було запечатаним, підземна річечка переповнилася, й вода почала заливати підвал. Треба щонайскоріше витягнути камінь з джерела.
– Біжимо до лісу негайно! – підхопилася з ліжка Маринка.
– Зараз ніч і в лісі темно, ми і джерело не знайдемо, і самі заблукаємо, – зупинило її Мишеня. – Завтра рано вранці я тебе розбуджу і ми підемо визволяти джерело і рятувати наш дім.
І справді, ледь-ледь на дворі розвиднилося, Мишеня вже шкрябало Маринчину ковдру:
– Прокидайся, прокидайся, соню! Ми йдемо визволяти джерело з кам’яного полону.
Підійшовши до лісу, Мишеня голосно сказало: “Добридень!”
– З ким ти вітаєшся? – запитала Маринка. – Хіба тут хтось є?
– Я вітаюся з лісом, – пояснило їй Мишеня і ще раз сказало: – Добридень!
– У-у-у, – загудів ліс. – Здрастуйте, друзі. Чи не рятувати джерело прийшли ви? Воно вже давно на вас чекає. У-у-у.
– Мені страшно, – прошепотіла Маринка. – А раптом ми заблукаємо? Може, краще підемо назад?
– Хіба ти забула про засипане джерело і наш будинок? Хіба не ти сама вчора ввечері хотіла сюди прийти? – палко заговорило Мишеня.
– Я й зараз хочу врятувати джерело і наш дім, – відповіла сповненим рішучості голосом дівчинка.
Почувши ці слова, Мишеня підбадьорливо кивнуло, і вони зайшли до лісу. На Маринчин подив, гілки самі розсувалися перед ними, вказуючи тоненьку стежечку.
– Ось бачиш, – сказало Мишеня, – ліс нам допомагає, бо ми прийшли робити добру справу.
Незабаром вони вийшли на галявину. Маринка роззиралася навколо і не помітила, звідки з’явився Кріт.
– Привіт! – Вигукнув він. – Радий вітати тебе, Мишенятко, і твою подругу! Джерело он там.
– Дякую! – відповіло Мишеня.
Але Маринка так розгубилася від несподіванки, що перш ніж вона встигла щось відповісти, Кріт уже зник.
– Мершій, – загукало Мишеня.
Камінь був невеликим, але він міцно запечатав джерело, і було чути, як воно стогне під землею.
– Три, два, один! – скомандувало Мишеня, і вони з Маринкою, витягнувши камінь, покотилися по траві.
А прямо перед ними в повітря здійнявся радісний водограй.
– Дякую за порятунок, любі друзі! – проспівало джерело. – Як добре бути вільним!
За три дні вода в підвалі зникла. І коли в неділю Маринчина родина вечеряла, татко сказав:
– Нас урятувало від затоплення справжнісеньке чудо.
А Маринка знала, як робити чудеса.

9 СИР З ВЕЛИКИМИ ДІРОЧКАМИ
– Ну скажи нарешті, що з тобою? – допитувалася в Мишеняти Маринка.
Уперше за весь час, відколи вони були знайомі, Мишеня нічого не говорило й сиділо сумне та похнюплене.
– Мишенятко, ти маєш мені все розказати, адже я – твій друг, – наполягала Маринка.
І Мишеня піддалося на вмовлання дівчинки.
– Захворів мій молодший братик, – ледь чутно сказало Мишеня. – І ніхто в усьому нашому королівстві не може знайти для нього ліки.
– У моїх батьків є велика аптечка з різними-різними ліками, – вигукнула Маринка. – Я зараз її принесу, – підхопилася вона.
Та Мишеня зупинило дівчинку.
– Моєму братикові не допоможуть пігулки чи краплі, – сказало воно. – Його може врятувати тільки сир з великими дірочками.
– Сир з великими дірочками? – не повірила Маринка.
– Саме так, – підтвердило Мишеня. – Сир з великими дірочками – це найсильніші ліки.
– Може у нас в холод... – почала Маринка, але Мишеня не дало їй договорити й заперечно похитало головою.
– Звідки ти знаєш? – запитала дівчинка.
Мишеня тільки сумно посміхнулося їй у відповідь.
– Ну що ж, – упевнено сказала Маринка, – тоді сир з великими дірочками треба купити.
– А ти знаєш, де він продається? – з надією запитало Мишеня.
– У якомусь з магазинів ми його обов’язково знайдемо, – відповіла дівчинка.
– У мене є велика монета! – вигукнуло Мишеня. – Я зараз!
Маринка й слова сказати не встигла, як Мишеня повернулося. У нього в лапках блищали 5 копійок.
Мишеня простягнуло монету Маринці.
– Біжи до магазину, – попросило воно дівчинку. – І пам’ятай, чим більші дірочки, тим кращий сир.
Маринка хотіла сказати Мишеняті, що цих грошей не вистачить, але стрималася. Вона почала одягатися й непомітно для Мишеняти взяла з полиці свою шкатулку.
Уже майже рік Маринка збирала гроші, щоб купити собі на шкільний новорічний бал корону з блискітками. Ось ці гроші Маринка поклала до кишені, поцілувала свого друга й пішла шукати найкращі ліки для його маленького братика.
У першому магазині потрібного сиру не було. Не було його й в другому магазині. І у третьому не продавали сир з великими дірочками. Маринка вже почала хвилюватися, коли нарешті знайшла те, що шукала. На вітрині лежав жовтий сир увесь у великих дірочках.
Маринка намацала в кишені гроші. “Зважте мені, будь ласка, ось цього сиру”, – хотіла сказати вона, але не сказала.
Міцно стискала гроші Маринка. “Якщо я куплю сиру, у мене не буде на новорічному балу корони,” – міркувала вона.
І Маринка уявила, як вона прийде до школи в короні, і як усі дівчатка заздритимуть їй. “Я можу сказати Мишеняті, що не знайшла сиру,” – майнула лиха думка.
Але тут Маринка пригадала сумні Мишенятині очі й рішуче підішла ближче до прилавка.
– Зважте мені, будь ласка, ось цього сиру, – голосно сказала дівчинка.
Кілька днів потому Мишеня прийшло до Маринки зі своїм молодшим братиком. І вони всі втрьох довго-довго розповідали один одному різні веселі історії.

10 ПРИХОВАНИЙ ВОРОГ
– Познайомся, доню, це – дядько Мишко, – казала Маринці мама. – Пам’ятаєш, я розповідала тобі про нього? Тепер він житиме з нами.
І Маринка пригадала, як колись мама розказувала про свого молодшого брата, що вчився на художника.
– Рада Вас бачити, – привітно сказала дядькові дівчинка.
– Сподіваюся, ви потоваришуєте, – продовжувала мама. – Дядько Мишко допомагатиме тобі готувати уроки.
Маринка знову подивилася на маминого брата й посміхнулася. Вона справді сподівалася, що матиме нового друга.
Маринці знадобилася дядькова допомога ввечері того ж самого дня. У неї ніяк не виходила задача.
– Дядьку, – звернулася вона до маминого брата, який дивився телевізор, – допоможіть, будь ласка, розв’язати задачу.
– А ти що, сама не можеш? – запитав дядько Мишко.
– Я пробувала, але в мене не виходить, – відповіла Маринка.
– Ну давай, – сказав дядько, не відриваючись від телевізора, – неси підручник сюди.
Маринка швиденько збігала в свою кімнату.
– Ось, – простягнула вона дядькові книжку.
Дядько Мишко пробігся поглядом по умові задачі.
– Та це ж зовсім проста задача! – вигукнув він. – Ти що, задачі розв’язувати не вмієш? Іди й думай.
Похнюплена, Маринка попленталася в свою кімнату. Довго-довго проплакала вона над задачею.
Наступного дня виявилося, що нікому в класі не вдалося розв’язати ту задачу.
А увечері Маринка знову не могла сама справитися із завданням. Цього разу вона не знала, як перекласти речення.
– Дядечко, – підійшла Маринка до маминого брата, який так само, як і вчора, дивився телевізор, – підкажіть, будь ласка, як перекласти ось це речення.
Дядько Мишко глянув одним оком у підручник.
– І що тобі тільки в школі ставлять! – зневажливо вигукнув він. – Це ж зовсім просте речення! Думай!
Сіла Маринка за столом, обхопила голову руками й заплакала.
Тільки наступного дня Марниці трохи полегшало, коли в школі вчителька сказала, що речення було надруковане з помилкою й не мало смислу.
Увечері Маринка бавилася з Мишеням і про все йому розказала.
– Ну і не треба тобі його просити про допомогу! – сказало їй Мишеня. – Ти сама розумниця.
– А я більше й не проситиму, – упевнено відповіла Маринка.
За кілька днів Маринка виконувала домашнє завдання з малювання. Учителька задала намалювати казкову істоту, і Маринка малювала Мишеня, уявляючи, яким би воно було в короні. До кімнати зайшов дядько.
– Що ти малюєш? – запитав він.
– Казкову істоту, – відповіла Маринка, не відриваючи пензлик від паперу.
– Оце казкова істота? Хіба так малюють? Та це ж розмазня! – сказав дядько і вийшов.
Маринка поклала пензлик, подивилася на свій малюнок і заплакала.
Вона плакала так гірко, що не помітила, як до кімнати зайшло Мишеня.
– Не плач, будь ласка, бо ти зіпсуєш мій портрет! – почула дівчинка.
Маринка підвела на Мишеня червоні, мокрі від сліз очі.
– Не дивися на цей малюнок, – схлипуючи сказала вона. – Це розмазня.
І Маринка розридалася.
Мишеня уважно роздивилося малюнок.
– Та ні, – сказало воно, – це чудовий портрет, і я прошу тебе подарувати його мені.
– Ти помиляєшся, – крізь ридання сказала Маринка. – Мій дядько художник сказав, що це розмазня.
– Знову цей дядько! – Мишеня аж підстрибнуло від обурення. – Що він робить тут, цей нібито художник?
– Я не знаю, – відповіла Маринка. – Мама сказала, що він житиме з нами.
– А чого це він, дорослий чоловік, житиме з вами? – не заспокоювалося Мишеня.
– Я не знаю, – сказала Маринка і перестала плакати.
– А я знаю, – упевнено відповіло Мишеня. – Я усе про нього довідався, бо він одразу здався мені підозрілим. Твого дядька вигнали з інституту через те, що він не склав іспити. І малює він дуже кепсько, і взагалі працювати не любить.
Мишеня перейшло на шепіт.
– Твій дядько – справжнісінький прихований ворог. Сам нічого не вміє і не бажає робити і хоче, щоб і в тебе нічого не виходило. А ти дуже розумна й талановита дівчинка.
– Правда? – з надією в очах запитала Маринка.
– Правда! – сказало Мишеня. – І тому ми будемо тебе рятувати.
– Мене рятувати? Від кого? – здивувалася Маринка.
– Від підступного ворога – твого дядька.
І Мишеня розказало свій план.
Разом зі своїм молодшим братиком, воно шарудітиме в кімнаті дядька ніч за нічюю, поки той не переїде в інше помешкання. Було завдання і для Маринки. Вона мала прослідкувати за тим, щоб кіт Марсель не заходив до дядькової кімнати.
Настав час лягати спати. Маринка попрощалася з Мишеням, давши йому з собою обгортку від шоколадки, щоб шурхіт був гучнішим.
Тепер потрібно було знайти Марселя. Аж ось він і сам несміливо зазирнув до кімнати. Маринка одразу помітила, що в очах Марселя стояли сльози. Рудько сів у кутку мовчазний і пригнічений.
Маринка збагнула, що Марселя хтось дуже образив і їй стало його жаль. Вона ніжно погладила кота. І тут Марсель не втримався й розплакався.
– Маринко, – сказав він. – Я – нікчема. – І заголосив.
– Хто тобі сказав таке? – запитала Маринка, хоча про все вже здогадалася.
– Дядько, – простогнав Марсель. – Як же далі жити на світі?
– Марселю, – твердо сказала Маринка. – У тебе є багато недоліків, але ти не нікчема. Ти лінькуватий, зате ти дуже смішно ловиш мух і комарів. Ти надто полюбляєш дивитися телевізор, але ти завжди радісно вітаєш кожного, хто приходить додому, і тому додому дуже приємно повертатися. Ти товстий рудий прекрасний кіт!
– Правда? – несміливо запитав Марсель.
– Правда, – закивала головою Маринка.
План Мишеняти виявився чудовим. Уранці дядько жалівся на кухні, що всю ніч не міг спати, бо йому заважали миші.
– Марсель сьогодні ж усіх мишей спіймає, – сказала Маринчина мама, суворо глянувши на кота.
– Умгу, – відповів Марсель, а сам подумав: “І лапою не поворухну”.
План діяв далі. Мишеня з братиком шаруділи, Марсель не збирався їх ловити. Дядько нервувався все більше й більше.
– Усе! – якось уранці сказав дядько. – Мій терпець урвався! Я переїжджаю.
Маринка і Марсель ледве стрималися, щоб не закричати “ура”.
І дядько дійсно поїхав від них. Марсель на радощах став ще рудішим. А Маринка намалювала на подарунок Мишенятку і його братику їхні великі гарні портрети.

11 ВЕЛОСИПЕД
Щороку Маринка з нетерпінням чекала, коли на деревах почне жовтіти листя. Це означало, що наближається її день народження.
Але ще ніколи так не кортіло Маринці, як цього року, щоб листя пожовкло. Цього року батьки пообіцяли їй подарувати велосипед.
“Швидше, швидше б уже!” – думала Маринка, уявляючи, як буде кататися на новенькому блискучому велосипеді.
І нарешті цей день настав.
– Ми вітаємо тебе, доню, з днем народження і бажаємо, щоб усі твої мрії збувалися, – сказали Маринці тато й мама, даруючи їй такий омріяний велосипед.
– І ще один невеликий подарунок, – додала мама, простягуючи Маринці пакунок.
Маринка розгорнула його.
– Який гарний шарф! – захоплено вигукнула вона і поцілувала усміхнену маму. – Ти сама його зв’язала?
– Так, – відповіла мама, – але це була таткова ідея подарувати тобі шарф, щоб ти не застудилася, катаючись на велосипеді.
– Навчи мене, будь ласка, в’язати, як ти, – попросила Маринка.
– Гаразд, – посміхнулася мама.
І ось Маринка вже надворі. Швидко-швидко крутить вона педалі. Шарудить під колесами листя, і свище вітер, а Маринці радісно й тепло-тепло в маминому шарфі.
Важкувато підніматися на гірку, зате аж дух захоплює мчати згори.
Щастя світиться в Маринчиних очах.
Маринка трохи втомилася й зупинилася коло дому. Вона підвела очі вгору, подивилася на піддашшя. “Там, на горищі живе мій друг”, – згадала вона. “Як добре буде поділитися з Мишеням своєю радістю!” – подумала Маринка.
Вона хотіла одразу покликати Мишеня, але збагнула, що в таку холодну погоду її маленький друг може застудитися. “Спершу зв’яжу Мишеняті шарф,” – вирішила Маринка.
Маринка була дуже здібною дівчинкою, і в неї швидко почали виходити гарні рівненькі петлі. Як же нетерпеливилося їй дов’язати шарф для Мишеняти!
І ось за якийсь тиждень-два шарф готовий.
– Чи не хочеш ти покататися не велосипеді? – запитала Маринка в Мишеняти.
– Дуже-дуже хочу! – радісно вигукнуло Мишеня та враз спохмурніло. – Надворі вже так холодно...
– А для того щоб тобі було не холодно, я зв’язала для тебе ось це, – і Маринка простягнула Мишеняті шарф.
– Який красивий! – сказало Мишеня, розгорнувши шарф.
– А який теплий! – додало воно, замотавшись в Маринчин подарунок.
– То їдемо? – запитала Маринка і почала одягатися.
Але Мишеня не відповіло.
– Що трапилося? – запитала здивована дівчинка. – Ти вже не хочеш кататися?
– Хочу, дуже хочу, – тихо сказало Мишеня. – Але я подумав про свого молодшого братика: як би йому було весело разом з нами!
– То що ж, – відказала Маринка. – Ми і його візьмемо, – і, враз усе збагнувши, додала: – Ми поїдемо кататися всі втрьох, коли я сплету для твого братика теплий шарф.
Пройшов іще тиждень. Щовечора Мишеня допомагало Маринці в’язати шарф, розмотуючи нитки й подаючи клубки потрібного кольору.
І ось вони на велосипеді всі втрьох: Маринка, Мишеня і молодший Мишенятин братик.
Вгору, вниз. Вгору, вниз. Коло, іще одне коло. Як весело, як радісно!
І раптом:
– Няв!
Маринка так різко загальмувала, що вони всі троє ледве не впали з велосипеда. Розчепіривши свої пухнаті руді лапи, на дорозі стояв Марсель.
Маринка оговталася першою.
– Це мої друзі, не смій їх чіпати! – грізно сказала вона Марселю.
Марсель тільки подивився на Маринку та Мишенят і, нічого не сказавши, пішов похнюплений геть.
А ввечері, коли Маринка вкладалася спати, Марсель зайшов до її кімнати. Він м’явся і терся і не наважувався заговорити.
– Марселю, – ласкаво промовила дівчинка, – кажи вже, що ти надумав, я ж бачу, що ти щось хочеш сказати.
– Маринко, – промурчав рудько, – покатай мене, будь ласка, теж на велосипеді.
І в очах Марселя було стільки благання, що Маринка не могла сказати йому “ні”.
– Гаразд, – відповіла дівчинка. – Я покатаю тебе на велосипеді, якщо ти пообіцяєш ніколи, ніколи не кривдити Мишеня та його родину.
– Ох, – зітхнув Марсель, – але ж миші приносять таку шкоду.
– Ні, Марселю, ти помиляєшся, – заперечила Маринка. – Мишенятко і його родина ніколи-ніколи не шкодили нам, навпаки, Мишеня допомогло врятувати наш дім від затоплення.
І Маринка розповіла котові, як вони з Мишеням витягнули з джерела камінь.
– Няв, – здивовано муркнув Марсель, – якщо це правда, я буду дуже радий товаришувати з таким розумним і хоробрим Мишеням.
– Це щирісінька правда, – гаряче підтвердила Маринка.
– Тільки, Марселю, тобі доведеться трохи зачекати, поки я зв’яжу тобі шарф, – додала вона.
На Маринчин подив, Мишеня та Марсель дуже добре порозумілися. Марсель дозволяв Мишеняті гойдатися на своєму хвостові, а сам дуже любив, коли Мишеня розчісувало йому вуса.
І вони вчотирьох каталися на велосипеді, аж поки не прийшла зима і не випав глибокий сніг.

12 НОВОРІЧНЕ БАЖАННЯ
Усе було білим від снігу, і Маринка здогадалася, що скоро Новий рік. Власне, вона збагнула це не сама: їй підказало Мишеня. Увечері воно запитало Маринку:
– Ти вже написала листа Діду Морозу?
– Кому, кому? – перепитала Маринка.
– Діду Морозу, – повторило Мишеня.
– А що йому написати? – дивувалася Маринка.
– Діда Мороза можна попросити в листі принести подарунок! – вигукнуло Мишеня.
– Звичайно! – сказала Маринка. – Як же я одразу не здогадалася!
І вони з Мишеням весело розсміялися.
– А ти писатимеш такого листа? – запитала дівчинка свого маленького друга.
– Аякже, – відповіло Мишеня й потягнулося за аркушем паперу та олівцем.
Маринка була вже дорослою дівчинкою і не вірила в Діда Мороза. Але вона не хотіла засмучувати Мишеня, яке щось старанно писало на білому аркуші, і тому не сказала, що Діда Мороза немає.
Вона й собі взяла чистий аркуш. “Що б написати?” – подумала Маринка.
Була одна річ, яку їй дуже, дуже кортіло мати, – корона. Але Маринка вагалася, чи варто це писати, чи ні, адже Дід Мороз – то вигадка.
Вона глянула на Мишеня. Воно аж сопіло, так старалося.
І тоді Маринка написала, що дуже хотіла б мати справжню корону.
Закінчивши свої листи, дівчинка та Мишеня згорнули аркуші, написали на них “Північ. Діду Морозу” та поклали їх на полицю в коридорі.
– Завтра твій тато віднесе наші листи на пошту, – замріяно сказало Мишеня.
Вони ще трохи посиділи в тиші, потім Мишеня почало зівати, побажало дівчинці доброї ночі й хутко зникло з кімнати.
Мишеня давно вже пішло, а Маринці ніяк не спалося. Їй усе згадувалося, з якою надією Мишеня писало Діду Морозу. “Як же воно засмутиться, коли не отримає подарунок, про який мріє,” – подумала дівчинка. І раптом їй сяйнула здогадка: “Лист усе ще на полиці! Я можу взяти його і прочитати, що хоче Мишеня.”
Тихенько встала Маринка зі свого ліжечка. Обережно, щоб не скрипнути, пройшла вона в коридор. Було дуже темно. Маринка намацала полицю. Там було багато листів. “Певно, тато й мама написали комусь листи,” – подумала дівчинка. “Доведеться взяти всі, бо навпомацки я не вгадаю, який з них Мишенятин, ” – вирішила вона.
Як же здивувалася Маринка, коли побачила, що і лист, написаний татовим почерком, і лист, написаний маминим почерком, і навіть лист, нашкрябаний лапою Марселя, були Дідові Морозу.
“Як так може бути, що і тато, і мама вірять в Діда Мороза?”, – дивувалася Маринка. Але їй було ніколи шукати відповідь на це питання, треба було перечитати листи і запам’ятати, що в них написано.
І ось Маринка знала, хто про який подарунок мріє. Тато хотів би мати синій в’язаний шарф. Мама – кімнатну троянду. Марсель – власну подушку. Мишеня – теплу ковдрочку.
Листи знову лежали на полиці, а Маринка ніяк не могла заснути.
“А може, ” – розмірковувала вона – “Дід Мороз усе-таки існує. Просто в нього дуже багато справ, й інколи він не встигає роздати всі подарунки.”
“А що, як я допоможу Дідові Морозу?” – загорілася бажанням Маринка. – “От усі зрадіють, коли одержать омріяні подарунки!”
І наступного дня Маринка взялася до роботи. В’язала татові пухнастий шарф, шила Марселю м’яку подушку, а Мишеняті – барвисту ватяну ковдрочку. Для мами вона вирощувала кімнатну троянду, попросивши гілочку в бібліотекарки в школі.
Готувати подарунки було дуже легко. Усе немов виходило само собою. Маринка навіть подумала, що Дід Мороз їй таємно допомагає.
І ось новорічна ніч. І тато, і мама, і Маринка, і Марсель сидять урочисті за столом. Маринці вже дуже хочеться спати, але тато посміхається їй, каже:
– Доню, потерпи ще трішечки, скоро годинник битиме дванадцять і ти зможеш загадати бажання, яке неодмінно здійсниться.
І годинник дійсно голосно говорить “бам”.
“Щоб б його побажати? – гарячково думає Маринка. – Я б хотіла отримувати в школі хороші оцінки, але якщо я старанно готуватиму уроки, це і так станеться.”
Маринка вагається, а годинник не чекає, “бам, бам”, – каже він.
“Може, побажаю, щоб я навчилася швидко плавати, – думає собі Маринка. Але якщо я тренуватимусь, то й так обов’язково цього навчуся.”
Маринка все ще не придумала, що б загадати, а годинник все повторює “бам, бам”.
“Що є найкращим у світі?” – запитує себе Маринка. “Найкраще, це коли ті, кого ти любиш, товаришують один з одним, – відповідає вона собі. – Загадаю я, щоб мої тато, мама і Мишенятина родина потоваришували.”
І якраз у ту мить, коли Маринка про це подумала, годинник іще раз сказав “бам” і потім замовк.
Маринка чи то задрімала, чи то замріялася. І раптом голосне “Пожежа! Пожежа!” Маринка аж підстрибнула.
То кричало Мишеня.
– Пожежа! Швидше на горище. Там замкнуло проводи. Пожежа!
Тато першим вибіг з кімнати. У коридорі він схопив вогнегасник і піднявся на горище. Підбігли Маринка, мама, Марсель і Мишеня і з тривогою дивилися вгору.
За кілька хвилин тато був уже внизу.
– Усе гаразд, – заспокоїв усіх він. – Пожежа тільки починалася. Усе обійшлося.
І тут тато зустрівся очима з Мишеням.
– А це хто? – здивувався тато. – Марселю, – звернувся він до кота, – хіба це не миша?
– Ні, – заперечно похитав головою Марсель. – Тобто так. Тобто і так, і ні. Це мій друг. Ми разом каталися на велосипеді. А ще він допоміг Маринці врятувати наш дім від затоплення.
І Маринка і Марсель навперебій розповіли мамі й тату про свою дружбу з Мишеням. Аж тут і Мишенятині батьки спустилися з горища, а за ними зістрибнув і молодший братик Мишеняти.
– Ну що ж, – сказав Маринчин тато родині Мишеняти, – ви теж живите в цьому будинку, як і ми, то ж ласкаво просимо до зали.
І дві родини поважно перейшли до святково вбраної вітальні.
Маринка була дуже-дуже щаслива.
Її батьки та батьки Мишеняти про щось жваво говорили, Марсель катав Мишеня та його братика, а Маринка почала дрімати. Вона й незчулася, як заснула.
Коли дівчинка прокинулася, у кімнаті вже нікого не було, тільки миготіли вогники на вікні.
Навшпиньках Маринка сходила в свою кімнату, взяла подарунки, які вона приготувала, і поклала їх під ялинку. Вона вже збиралася йти далі спати, коли побачила під ялинкою якусь коробку. “Можливо, це для мене подарунок?” – з надією забилося Маринчине серце.
– Це для тебе, Маринко, – почула вона голос тата.
– Для тебе, доню, – лагідно зазвучав голос мами.
– Для тебе, – муркнув Марсель.
– Для тебе! – голосніше за всіх пропищало Мишеня.
Маринка взяла коробку в руки.
– А тут для всіх є подарунки! – показала вона рукою під ялинку.
– Няв, справді! – Марсель був першим, хто знайшов свій подарунок.
– Яка прекрасна троянда! – зачудовано дивилася на квітку мама.
– Невже й для мене є подарунок? – удавано серйозно запитав тато.
– Це найкраща ковдрочка на землі! – захоплено вигукнуло Мишеня.
Настала черга Маринки розкривати коробку. Вона заплющила очі.
Повільно відкрила Маринка коробку. Ще повільніше розплющила вона очі.
Усередині була корона. Маринка одягнула її.
– Тобі дуже личить, – замилувалися Маринкою тато і мама.
– Няв, ти – неперевершена, – муркнув Марсель.
– Ти – справжня королева, – сказало Маринці Мишенятко.


Ось і все, моя хороша дівчинко.
Ти уважно слухала цю казочку. І тепер ти знаєш Велику, Велику Таємницю – ТИ БУДЕШ КОРОЛЕВОЮ!

 





Розсилка
 
Усі права захищені. При використанні матеріалів сайту посилання на сайт видавництва "Структури Гармонії" ОБОВ'ЯЗКОВЕ!